Світлана Поваляєва. Замість крові. – Харків: Фоліо, 2007. – 255 с.

Роман виданий вперше „Кальварією” у 2005 році і перевиданий у 2007 р. в-вом „Фоліо”.

На обкладинці свіжої книги зображено кількадесять фігур у протигазах, а також кількох людей на задньому плані без протигазів, котрі лише псують загальну картину ; проте сама наявність у композиції переднього і заднього плану делікатно натякає нам, що у книзі буде розповідатися не про що інше, як про план. Також уважний читач може помітити на фото один піонерський барабан, одну антикварно-радянську вантажну автомашину типу „полуторка” і дев”ять чорних прапорів. Кількість прапорів , а саме - „дев”ять” , вибране не випадково, у Поваляєвої – це сакральне число, недарма ж і кота, що прибився до головного героя у Симеізі , назвали Дев”ятим. „Полуторка” ж на обкладинці книги символізує не що інше, як коноплю, оскільки в реалі „полуторка” також зеленого кольору. Авторка вже самою обкладинкою нам натякає, про що саме буде йтися у книжці, ніби попереджає нас: якщо ти не „свій” – то вхід сюди заборонено ! Так само про це говорять і вже згадані піонерський барабан та прапори із комуністичним наконечниками: все це символи радянської епохи, часів, коли навіть сама економіка була плановою !

Отже – запитаєте ви тепер – а про що ця книга ? Важко сказати, відповім я . Якщо відсіяти з роману весь текст, котрий так чи інакше пов”язаний із „планом” та іншою наркотою, то залишиться суміш із : матюччя; бородатих анекдотів; антимоскальських випадів; назв здебільшого зарубіжних рок-виконавців ( в т.ч. вітчизняних І.Білик та О.Тищенка) ; рясних цитат відомих-і-не-дуже культурних діячів світової цивілізації, а інколи й просто мимолітного , невідомо навіщо згадування їхніх шляхетних імен у контексті якої-небудь купи лайна ; та, власне, кільканадцяти самостійних повчальних-і-не-дуже історій, заради котрих, власне, і варто було читати цю всю вищезазначену муру.

Якось у великого Мікеланджело запитали : як це у вас, маестро, виходить створювати такі геніально-довершені скульптурні шедеври ? На що він геніально коротко відповів: я просто беру шматок мармуру – і відсікаю усе зайве і негеніальне. Якби ж тепер ми запитали не у Мікеланджело, а у Поваляєвої, як це їй вдається писати такі геніальні романи, як от „Замість крові”, то вона б , напевне, відповіла наступним чином : я просто беру кілька повчальних-і-не-дуже історій та перемішую їх із зайвим лайном.

То про що ж все-таки ця книга ? Щоб ви нарешті вгамувалися, я вам відповім – про любов. Про ту любов, яка лежить десь посередині між „любофь, камсамол і вєсна” та „секс, драп енд рок-н-рол”. Коротше, Дред любить Джанніс, майже так само, як Ромео любив Джульєтту. Але по ходу діла вони труяться не якимось нормальним швидкодіючим ядом, а смачними українськими конопельками, тому роман у Поваляєвої вийшов трохи більший за обсягом, аніж коротенька трагедія у Шекспіра. Процес читання роману „Замість крові” нагадує вишпортування із купи гною бісеру, розкиданого перед нами Поваляєвою. Роман не хороший і не поганий – він просто... важкий, проте за деяких умов він може бути рекомендованим для прочитання усім наркозалежним, ненаркозалежним, а також жителям Бердянська і персональному психоаналітикові Світлани Поваляєвої.

====================================
Для порівняння - інші рецензії на цю книгу :

Світлана Поваляєва. Замість крові.
– ЧИ ВЖИВАЄТЕ якісь наркотичні речовини, алкоголь, лікувальні препарати, які містять наркотичні речовини, міцний чай чи каву у великій кількості, тютюн?

–...марихуану, запахущі палички, молоко, дурман, хліб, сіль, вухо від оселедця, ковбасу, котячу сечу, курячі яйця, сушені прутні від восьминога, шоколад, телерадіоефір, омелу, чорнобильських чотирилапих курчат-гриль, апельсиновий сік, мариновані легені китайського цвіркуна, цукор, цитрину, кмин, red hot chili peppers, pearl jam, товчені кактуси, майоран, базилік, мухомори, часник, купорос, цибулю, сало, оксибутират натрію, шинку, огірки, корінь мандрагори, виритий на місці еякуляції шибеника, парадички, сиру воду з крана, аеробні й анаеробні бактерії, випари бензину, водоемульсійну фарбу, лак для покриття деревини та нігтів, ладан і клей “Момент”... – автоматично погнав я, прислухаючись не стільки до своїх слів, скільки до фізичних відчуттів свого тіла: язик ледь ворушився, з рота текло, очі боліли, череп напханий скловатою, кінцівки не слухаються...

Перший роман київської письменниці став чи не найпомітнішим явищем серед четвергових дебютів останніх років. Ця зворушлива поетична, але водночас глибоко-іронічна проза має сугестивно-психодилічний вплив на читача. Юрко Іздрик у передмові зазначає, що до вдалих знахідок авторки належить психологічно переконливе вміння писати від імені чоловічого персонажа. Йому видніше. І ще він пише, що це гарний роман під поганою назвою. Мабуть, якщо взяти до уваги ще й похмуро-відлякуючу обкладинку. А загалом книга належить до розряду тих, що їх читаєш не тому, що там “про щось”, а тому що воно “так” написано. Відповідно на маргінесі залишається сюжетна лінія трохи чудернацького кохання та позбавленого конкретної мети пересування героїв з однієї тусні до іншої, з Києва до Львова, зі Львова до Симеїзу. Все це, певна річ, автостопом із пригодами. Все це не без наведених вище діалогів з органами охорони правопорядку чи здоров’я. Але найбільше вражає у книзі все ж таки вміння поєднати поезію з фізіологією, іронію з романтикою, тусовочний сленг з українською мовою. І все це практично без втрат. А ось, будь ласка, і соціально-критичний фрагмент: “Екзотичні звички корінних бердянців дивують не лише заїжджих курортників, а й їх самих. Як ми вже говорили, лузання насіння не є панівним ритуалом у житті аборигенів. Зокрема, найвищим проявом джентльменства вважають, купуючи насіння, пересипати його до кишені та повернути газетний кульок розповсюджувачеві. А тим, хто захоплюється лузанням насіння в сутінках і хотів би присісти біля ватри, сентиментальні бердянці потихеньку підкладають під дупу пласке гаряче каміння, внаслідок чого розчулені курортники біжать, розсипаючи насіння, аж до лінії буйків...”

Наталка Сняданко
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/09/28/9230/

=========

Світлана Поваляєва “Замість крові”
Рецептурний путівник

Цікаве у нас заняття – читати книги із кінця. Справа не в тому, що ми відкриваємо останню сторінку (але і це – також), а в тому, що книги із продовженнями ми читаємо саме із продовжень. Так було і з книжками Світлани Поваляєвої. Спочатку ми прочитали останню (станом на лютий, 2006) її книгу “Орігамі-блюз”, а тепер черга дійшла до “Замість крові”. Маємо надію, що скоро руки й очі дійдуть до “Ексгумації міста”, першої опублікованої прозової Світланиної книги.

А зараз про “Замість крові”. Сама авторка називає “Замість крові” і “Орігамі-блюз” – “близнюками. Ці дві книжки – «чоловіча» і «жіноча» – писалися одночасно і водночас були здані у видавництво. Вони – як сполучені посудини. Тому брутал в одній книзі збалансовується надією на світло в другій. Закон компенсації”. Відверто кажучи, я не могла б сказати напевно, яка із двох книг брутальніша, а яка – життєствердніша, приємніша. Бо якщо ці книги і є близнюками, то точно не однояйцевими. По-перше, стать у них різна, по-друге, це дві самодостатні книжки, спільного між якими не настільки багато, щоб виникала нагальна потреба прочитати їх обидві.

“Орігамі-блюз” жіночніша. І тому, як би парадоксально це не звучало, вона жорсткіша. Погляд жінки на сексуальність й еротизм раціональніший за чоловічий, адже жінки не такі вразливі і беззахисні перед обличчям своїх лібідо-комплексів. Це все стосується нормальних людей, я не хотіла б брати до уваги рагулів, недоумків та покидьків. Особливо, коли йдеться про творчість Поваляєвої. Поетичну, тремтливу, яскраву, ніжну й водночас брутальну, сильну, натуралістичну й різку.

Але досить про порівняння. Переходимо до суті питання. До книги “Замість крові”.

Написана вона від чоловічої особи – прихіпованого (або й справжнього хіппі) молодика на прізвисько Дред. Він вештається вулицями прекрасного Міста зі (або й без, або в пошуках її) прекрасної Дами – Джанніс. Дегустує радощі обдовбишів, займається сексом у найрізноматніших місцях, містах, позах, станах. Під нойз-супровід міста, під хед-музику неформалів, під поглядами непосвідчених міщан, під скороминучий кайф і нав’язливі саморефлексії й інтер-філософії. Потрапляє до лікарні (ясно, до якої – до анти-Мекки наркоманів), їздить автостопом “по просторам нашей страны” (Україна мається на увазі), розказує анекдотичні історійки, описує рецепти коктейлів.

І взагалі книга була б дуже схожа на путівник і звід правил справжнього неформала, якби... навіть не знаю, що. Адже це і є путівник, збірник рецептур і корисні поради нефору. Але, крім цього, книга Поваляєвої – ласий шматок для літературознавця (і не треба сміятися – я серйозно). Тут стільки смачних тонічних віршів, верлібрів, алюзій, перверзій, стилістичних кульбітів... Ну, все, чого філологічна постмодернова душа бажає. І, що найцінніше, це все не грузить, не викликає огиди, бажання відкинути заумну літературу до найдальшого кута. Бо все таке справжнє і ностальгічне.

Допоки читаєш книгу, ще не розумієш остаточно, що вона – про сум напівпокоління (визначення самої авторки), про нестерпне прагнення кохання, про трагедії смерті. Про те, що не справдилося і вже ніколи справдиться, і за чим будеш сумувати навіть якщо зараз тобі все одно. Про те, чому замість крові було обрано “гвинт, море, ... портвейн, ... живе срібло, отрута кохання, гормони-мутанти, музика, музика, музика – замість крові у наших венах! – я розбризкую все це приватними феєрверками по обтрісканих стінах та бруківці, – тільки для втаємничених, лише для VIP-персон, жменьки прозорих кульок барвистого сновидіння...” Але потім, дочитавши книгу до останнього слова, ти розумієш, що пізнав щось дуже важливе, щось таке, що не вимовити словами, бо звичні лексичні коди не допоможуть пояснити своє знання і відчуття сторонньому, непосвяченому.

Катерина Гічан

http://old.e-motion.com.ua/issue51....st.html