... Дідо дивляться вгору, на небо, приклавши долоню "дашком" до чола, щоб більше побачити.
А на небі видно, що зі Сходу суне чорна, як ніч, добре, коли дощова, а то може й грозова хмара.
Та не хмара, а ціла хмарище!
- Еге, онуко, треба збиратися додому. Бач, яка страшна чорна хмара суне!? Певно, гроза буде, а може, й град піде! І то добре, коли лише град. А раптом граблі?
Мала не слухає, не чує дідових слів, чи просто не надає їм значення, продовжує гратися своїми ляльками, сидячи між кількома кучугурами бур"янів, з-поза яких її майже не видно.
- Ге, онуко, чи чуєш, що кажу? Вставай, та ходімо додому, бо гроза ось-ось почнеться! Будуть нам з тобою непереливки!
Перші, поодинокі великі жирні краплі дощу починають падати сям-там. У такі миті ще є надія, що може, Бог дасть, - перейде гроза, обійде тебе стороною, зачепить лише хвостиком.
Краплі частішають.
- Гей, онучко, нам уже не йти - бігти треба! Бо ж змокнемо, як ті хлющі! Твоя мати мене живцем із'їсть!
Онука вистрибує зі своєї схованки, у випростаній назустріч дідові руці у неї міцно затиснена маленька фігурка якоїсь звірини.
- Дідусю, не турбуйся і не бійся! Я попрохала Чорненького Мішку нас врятувати від грози, - і він пообіцяв нас порятувати!
- Що таке? - зривається дідусь на крик.- Який ще чорненький мішка? Бігом додому!
Та наче хтось окреслив коло навколо дідуся з онукою, всередину якого більше не потрапляє жодна крапля дощу.
А дощ уже не накрапає, дощ перетворився на суцільну зливу, але всередині кола сухо, і якщо прискіпливо та уважно поглянути вертикально вгору, то там, крізь вузеньку щілину можна побачити клапоть синього неба, позолоченого тонким промінчиком Сонця.
Нарешті з неба почали падати вже і граблі. Проте жодні з них так само не потрапляли всередину кола, окресленого Чорненьким Мішкою. Дідусь лише зачудовано стояв, заціпенівши, мов та камінна баба, а онучка ж, як і до того, тихо-мирно продовжувала гратися своїми ляльками.
Десь за двадцять хвилин чорна хмара посунулась далі на Захід, дощ мало-помалу ущух, останні граблі дзенькнули об купу таких самих грабель, що нападали раніше до того.
Дід зачудовано озирався навколо себе. Він ще ніколи не бачив стільки грабель.
- Ну що, онучко, треба якось ті граблі позбирати та скласти на підводу. Завтра повезу на Бердичівський ринок, та продам, та куплю тобі оті червоні чобітки, як ти хотіла торік.
- Ні, дідусю, - лагідно мовила онучка, - не потрібні мені вже оті червоні чобітки! А купи ти мені останню модель яблофона!
- Ябло... Шо? -Мало тобі вдома своїх яблук?
- Та ні, дідусю, не яблук, а яблофон. То такий телефон.
- Та ти вже маєш один. Нашо ше один?
- То не мені! То йому, - дівчинка кивнула вбік фігурки.
- Кому? Йому? Отій куклі, шо я на смітнику на тому тижні знайшов?
- Чорненький Мішка каже, що якби у нас був такий ось яблофон, то... Дивергенція ротора була би ще більш відмінна від нуля, ніж оце сьогодні.