У крані
Кінчилась вода;
я дивувався...

На трасі
Бобринець-Херсон
В селі якомусь
На стовпі
Лелека звив гніздо.
Це дуже добре,
Це щасливий знак,
Коли лелеки гнізда в"ють :
У цього
У стовпа
Все буде
Харашо....

Іван Іванович нервово сидів у коридорі на недоламаному стільці, очікуючи, коли ж його запросять до мікрофону. Стіни коридора до половини висоти від підлоги були пофарбовані гидкою брунатно-зеленою фарбою, проте це було зроблено дуже й дуже давно, бо то тут, то там фарба облущувалася, оголяючи не менш древню цементну, швидше сіру, аніж білу  штукатурку. В одному такому місці зі штукатурки стирчала  дореформенна стогривнева монетка з профілем Петлюри, відполірована одягом численних відвідувачів за останні кілька років, котрі притулялися до стіни, очікуючи своєї черги. З огляду на її сьогоднішню купівельну спроможність, ніхто не намагався її відколупати та привласнити, кому вона тепер потрібна, на неї і сірника не придбаєш...

Стілець на весь коридор був лише один, та й той на трьох ніжках. Четверту хтось привласнив та пустив на розпал, вочевидь, захотілося печені, а дров же зараз більше ніде узяти, усе, що можна було - повирубували вже давно, зараз кому пощастить- може лише насікти тонких тополиних чи вербових гілочок, та який з них жар на печеню?

І от на тому стільці на трьох ніжках вже який десяток хвилин сидів Іван Іванович та очікував своєї черги - давати інтерв'ю на місцевому радіво. Міг би встати та й піти, раз його так довго змушують чекати, але ж проблема в тім, що йти, власне, й не було особливо куди. Усе вже ходжено-переходжено, усі стежинки, усі алейки, усі міжквартальні переходи. Кожну тротуарну плитку Іван Іванович знав напам'ять, де яка, якого кольору, з яким ганжем, десь чи надтріснута, чи може надколота, чи з логотипом виробника, чи сигнальна, а чи сама звичайнісінька. Якщо на якісь плиточці з'являвся який новий ганж, ну, коли наприклад хтось впустив з рук щось важке і тверде, наприклад, якір, чи може хтось сам беркицьнувся долі та розквасив свого носа, кров з якого перефарбувала плитку в інший відтінок, - для Івана Івановича то була неабияка подія в житті. Колись на плитці у чотириста вісімдесят шостому ряду, шістнадцятій справа від бордюри Іван Іванович помітив акуратну купку пташиного лайна, - о, яке це було свято, якими чарівними барвами  це непримітне лайно розфарбувало сірі будні Івана Івановича! На жаль, цю купку після настання темряви, а в ту пору темрява настає дуже рано, хтось привласнив, відверто кажучи - хтось цю купку лайна підступно вкрав! Люди не змінюються, - філософськи міркував на це Іван Іванович.- Крадуть і крадуть, привласнють все, що погано лежить. Сталіна на них немає.

... Дідо дивляться вгору, на небо, приклавши долоню "дашком" до чола, щоб більше побачити.

А на небі видно, що зі Сходу суне чорна, як ніч, добре, коли дощова, а то може й грозова хмара.
Та не хмара, а ціла хмарище!


- Еге, онуко, треба збиратися додому. Бач, яка страшна чорна хмара суне!? Певно, гроза буде, а може, й град піде! І то добре, коли лише град. А раптом граблі?

Мала не слухає, не чує дідових слів, чи просто не надає їм значення, продовжує гратися своїми ляльками, сидячи між кількома кучугурами бур"янів, з-поза яких її майже не видно.

- Ге, онуко, чи чуєш, що кажу? Вставай, та ходімо додому, бо гроза ось-ось почнеться! Будуть нам з тобою непереливки!

Перші, поодинокі великі жирні краплі дощу починають падати сям-там. У такі миті ще є надія, що може, Бог дасть, - перейде гроза, обійде тебе стороною, зачепить лише хвостиком.

Краплі частішають.

- Гей, онучко, нам уже не йти - бігти треба! Бо ж змокнемо, як ті хлющі! Твоя мати мене живцем із'їсть!

Онука вистрибує зі своєї схованки, у випростаній назустріч дідові руці у неї міцно затиснена маленька фігурка якоїсь звірини.

- Дідусю, не турбуйся і не бійся! Я попрохала Чорненького Мішку нас врятувати від грози, - і він пообіцяв нас порятувати!

- Що таке? - зривається дідусь на крик.- Який ще чорненький мішка? Бігом додому!

Та наче хтось окреслив коло навколо дідуся з онукою, всередину якого більше не потрапляє жодна крапля дощу.

А дощ уже не накрапає, дощ перетворився на суцільну зливу, але всередині кола сухо, і якщо прискіпливо та уважно поглянути вертикально вгору, то там, крізь вузеньку щілину можна побачити клапоть синього неба, позолоченого тонким промінчиком Сонця.

Нарешті з неба почали падати вже і граблі. Проте жодні з них так само не потрапляли всередину кола, окресленого  Чорненьким Мішкою. Дідусь лише зачудовано стояв, заціпенівши, мов та  камінна баба, а онучка ж, як і до того, тихо-мирно продовжувала гратися своїми ляльками.

Десь за двадцять хвилин чорна хмара посунулась далі на Захід, дощ мало-помалу ущух, останні граблі дзенькнули об купу таких самих грабель, що нападали раніше до того.

Дід зачудовано озирався навколо себе. Він ще ніколи не бачив стільки грабель.
- Ну що, онучко, треба якось ті граблі позбирати та скласти на підводу. Завтра повезу на Бердичівський ринок, та продам, та куплю тобі оті червоні чобітки, як ти хотіла торік.

- Ні, дідусю, - лагідно мовила онучка, - не потрібні мені вже оті червоні чобітки! А купи ти мені останню модель яблофона!

- Ябло... Шо? -Мало тобі вдома своїх яблук?

- Та ні, дідусю, не яблук, а яблофон. То такий телефон.

- Та ти вже маєш один. Нашо ше один?

- То не мені! То йому, - дівчинка кивнула вбік фігурки.

- Кому? Йому?  Отій куклі, шо я на смітнику на тому тижні знайшов?

- Чорненький Мішка каже, що якби у нас був такий ось яблофон, то... Дивергенція ротора була би ще більш відмінна від нуля, ніж оце сьогодні.

У мене в шафі - є двері в Нарнію.
Ви не вірите, що існує ця Нарнія?
Ну що ж, це не рідко трапляється
Колись в неї не вірив і я.

Звісно, всі ходили в кіно про ту Нарнію,
А дехто навіть читав "Хроніки Нарнії",
А хтось навіть шукав двері ті в своїх шафах,
Та всі їхні пошуки виявлялись направду марними.

А я шо? Я ж - нічо. Я не рипався,
Я не сіпавя, знав, що нема її звіддавна,
Просто заліз і сховався у шафі поглибше я,
Коли вперше вночі залунала тривога повітряна.

І заліз я в ту шафу так глибоко,
Шо мене не знайшли б і з собаками,
І за приблизними підрахунками
Я мав вилізти десь аж за поляками.

Можливо навіть аж десь поза німцями,
А може навіть і поза іспанцями,
Але натомість виліз я на галявині з квітами,
Де кружляли мавки у танці.

І повітря так пахло грозою,
Що я весь розчинявся у ньому,
І злітав я над світом так високо!
І зовсім не хотілсь додому!

Зверху з неба світило сонечко,
Зеленіла смарагдом трава,
І мені йшов не сьомий десяток,
А було лиш всього двадцять два.

За вікном -холодна осінь.
Накрапає. Вітер. Слизько.
Добре, що я мав у шафі
Непочату пляшку віскі.

Вчора пляшка була повна,
А сьогодні - вже порожня,
А на нову пляшку більше
Не дає добро таможня.

Може в шафі ще є пляшка?
Буду це перевіряти,
В ніч на перше листопада,
Як дружина ляже спати.

Звали цього учасника сеансу Джордж Нада, і спочатку він мружився на публіку, що заповнила театр, не розуміючи, що сталося. Потім він усвідомив, що у натовпі глядачів тут і там зустрічаються якісь нелюдські обличчя – обличчя рептилоїдів. Зрозуміло, що вони були в залі від самого початку, але прокинувся по-справжньому лише Джордж, тож тільки Джордж і побачив, хто вони є насправді.

#theylive #they_live

Автор - Рей Нельсон.
1963 рік.
Eight O’Clock in the Morning

Переклад Кока Черкаський
 

- Не кричи, - попередив Джордж, наближаючись до неї.
    
- Всьо-всьо-всьо! Більше не буду, Джордже. Клянуся, більше не буду, тільки, пожалуста, раді Бога, спряч свій ніж. - Вона позадкувала і вперлася лопатками в стіну.
    
Джордж зрозумів, що його зусилля марні.
    
- Зараз я тебе зв'яжу, - сказав він, - але спочатку ти скажеш мені, де жив містер Коуні.
   
- Перві двері налєво, як іти до сходів, - сказала вона. - Джордже… Жоржичку. Не муч мене. Якщо хочеш вбити, то давай, не тягни  кота за хвіст. Умоляю тебе, Джордже!

Він зв'язав її простирадлами і вставив кляп, потім обшукав тіло рептилоїда. Крім ще одного комплекту столового приладдя та ще одного маленького радіо, у того нічого більше не виявилося. 

Джордж підійшов до вказаних дверей. На його стукіт відповіли:
    
- Хто там?
    
- Це я. Я приятель містера Коуні, - сказав Джордж.
    
- Ой, а він на секундочку вийшов, але зараз має повернутися. - рептилоїд  прочинив двері і визирнув назовні. - Може, зайдете на каву?
    
- Чом би й ні, - погодився Джордж, не дивлячись йому у вічі. - Ми тут одні? - спитав він, коли зелебобік, повернувшись до Джорджа спиною, закривав двері.

- Так, одні, а що?
    
Перерізавши зелебобіку горло, Нада обшукав квартиру. Він знайшов людські кістки та черепи, недоїдену руку, а також великі акваріуми, де плавали гігантські товсті опариші.
    
"Личинки", - здогадався він, та й повбивав їх одне за одним. 

Також знайшлися у квартирі і пістолети, причому такої конструкції, якої він раніше не бачив. З одного він випадково вистрілив, але, на щастя, зброя виявилася безшумною. Заряджалася вона, схоже, маленькими отруєними дротиками. 

Сховавши пістолет і кілька коробок із дротиками в кишеню, він повернувся до Лільки. Побачивши Джорджа, вона затремтіла від страху.

- Розслабся, кохана, - сказав він, відкриваючи її косметичку, - я лише ненадовго візьму твою тачку.
    
Він дістав із Лількіної косметички ключі і спустився надвір.

П'єса в 1 дію.

Дійові особи та виконавці.

Хтось - хтось, таємний агент когось;
Яценюк - Яценюк;
СБУ - комітет глибокого буріння;
Депутати, журналізди, провокатори, дармоїди, громацькі активізди.

Отож, приносить він ягоду ананаса додому, а дружина йому і каже:

- Краще б ти, старий хрич,  ковбаси купив.