Іван Іванович нервово сидів у коридорі на недоламаному стільці, очікуючи, коли ж його запросять до мікрофону. Стіни коридора до половини висоти від підлоги були пофарбовані гидкою брунатно-зеленою фарбою, проте це було зроблено дуже й дуже давно, бо то тут, то там фарба облущувалася, оголяючи не менш древню цементну, швидше сіру, аніж білу  штукатурку. В одному такому місці зі штукатурки стирчала  дореформенна стогривнева монетка з профілем Петлюри, відполірована одягом численних відвідувачів за останні кілька років, котрі притулялися до стіни, очікуючи своєї черги. З огляду на її сьогоднішню купівельну спроможність, ніхто не намагався її відколупати та привласнити, кому вона тепер потрібна, на неї і сірника не придбаєш...


Стілець на весь коридор був лише один, та й той на трьох ніжках. Четверту хтось привласнив та пустив на розпал, вочевидь, захотілося печені, а дров же зараз більше ніде узяти, усе, що можна було - повирубували вже давно, зараз кому пощастить- може лише насікти тонких тополиних чи вербових гілочок, та який з них жар на печеню?

І от на тому стільці на трьох ніжках вже який десяток хвилин сидів Іван Іванович та очікував своєї черги - давати інтерв'ю на місцевому радіво. Міг би встати та й піти, раз його так довго змушують чекати, але ж проблема в тім, що йти, власне, й не було особливо куди. Усе вже ходжено-переходжено, усі стежинки, усі алейки, усі міжквартальні переходи. Кожну тротуарну плитку Іван Іванович знав напам'ять, де яка, якого кольору, з яким ганжем, десь чи надтріснута, чи може надколота, чи з логотипом виробника, чи сигнальна, а чи сама звичайнісінька. Якщо на якісь плиточці з'являвся який новий ганж, ну, коли наприклад хтось впустив з рук щось важке і тверде, наприклад, якір, чи може хтось сам беркицьнувся долі та розквасив свого носа, кров з якого перефарбувала плитку в інший відтінок, - для Івана Івановича то була неабияка подія в житті. Колись на плитці у чотириста вісімдесят шостому ряду, шістнадцятій справа від бордюри Іван Іванович помітив акуратну купку пташиного лайна, - о, яке це було свято, якими чарівними барвами  це непримітне лайно розфарбувало сірі будні Івана Івановича! На жаль, цю купку після настання темряви, а в ту пору темрява настає дуже рано, хтось привласнив, відверто кажучи - хтось цю купку лайна підступно вкрав! Люди не змінюються, - філософськи міркував на це Іван Іванович.- Крадуть і крадуть, привласнють все, що погано лежить. Сталіна на них немає.