Прилітали два янголи рано в суботу.
Приносили пляшку з святою водою.
Ми посідали спиною до роботи,
І я нажалівся,
Що хворію тобою… Вірші Сергія Татчина. Його поезії зібрали чи не найбільшу кількість відгуків, рецензій...вдячних, а іноді і розлючених читачів. Здається – все просто в його стилі. Образи, слова, засоби – нічого складного, нічого захмарного. Але чому саме його вірші завжди викликали найбільше емоцій?.. Тож поговоримо про творчу лабораторію нашого автора. Однак, коли ми зазначили ще на початку, що насправді немає нічого маргінального (акуратно слідуючи постулатам постмодерну), то вважатимемо злочином, якщо залишимо поза увагою коментарі. Ось як характеризує свою творчу манеру сам автор:
«А стосовно слів, яких в нормальному житті не існує, то питається: де ж їх беру я? І як їх розуміють інші? Навпаки - і якраз на цьому я кілька разів наголошував - використовую саме "звичайні" слова: буденні, повсякденні, навколишні, "побутові" - слова мови мого оточення. Це - майже принципово».
Родзинкою, своєрідним центром художнього стилю Сергія Татчина є те, що інтерпретувати його твори може не тільки фахівець-філолог, але і звичайний читач, який мимоволі долучається до даного процесу, поринаючи у світ його поезій. І саме оті «звичайні», «побутові» слова насправді є надзвичайно майстерно і вишукано скроєними у розкішні метафори: «Посідали будинки на березі вулиці/ звісили ноги, похилили голови», або «Якими словами виліковуєш рани, і якими винами запиваєш щем?..»
Що ще є такого прикметного і особливого для даного автора? Гадаю, не помилюся, якщо скажу – разюча сюжетність. Це додає його віршам присмаку епіки (чомусь згадується такий «неактуальний» на сьогодні Гомер). Переважно великі розміри його віршів переповідають просту істину, усім відомий сюжет, який, здається, лежить на поверхні: об нього усі перечіплюються по кілька разів на день – але!!! Потрібен саме Татчин, аби донести оте звичайне… Екзистенція людини крізь небесний екран Господа – я би так назвала його «Автентичне»:
це коли у тверезих янголів шок
від моєї появи на небесній полонині.
Це коли не знаєш з чого почати.
а потрібно почати неодмінно з себе:
долучитись анонімом до Божого чату.
Що ж… Пане Сергію, а може і справді варто завжди починати із себе? Дай Бог, аби всі ми були почутими, а іноді – навіть побаченими А я поспішатиму долучатись якщо не до «Божого чату», то хоча б до гоголівського…
Шановні автори! До зустрічі на даху!!!
А з вами була… Ящірка (та, що salamandra)
P.S. а тепер можете жбурляти в мене каміння…
і говорити, що ми – маргінальні…
(і таке буває). Але... чомусь так подумалось - якщо ми самі про себе не напишемо, то хто ж тоді?.. Словом - я дуже тішуся, що статтю не скоротили, а подали у повному форматі. Кого не згадала у статті - просто за браком часу та можливості. Якщо що не так - перепрошую (розумію, що все "так" бути не може).
