[ГПКЧ ]
Головна » 2008 » Травень » 22 » Стартує всеукраїнський проект "Митниця" - № 1: Львівська обл.
00:06
Стартує всеукраїнський проект "Митниця" - № 1: Львівська обл.
Від сьогодні стартує новий всеукраїнський проект (поки що на Інтернеті, а згодом, після підбиття підсумку, – буде альманах) під назвою «МИТНИЦЯ»! Фішка даного проекту полягає ось у чому: я подаю на розгляд близько 10 творів з однієї области, при цьому не вказуючи ні назву твору, ні його автора. Читачі самі обирають уподобані твори, а якщо не знаходять, на їх думку, вартісних, то один твір (не свій) на власний вибір надсилають на мою адресу, зазначаючи його назву, ім’я автора й область, звідки той походить. Особливе прохання адекватно визначати рівень твору і не накидати в коменти й скриньку різного мотлоху! Голосувати можна до безкінечности за будь-яку область. Далі будуть підраховані голоси і вибрані 4 автори на альманах від кожної області. Приймаються також якісні переклади сучасних молодих авторів з України й закордону на українську мову. Мій мейл: darkfog@list.ru
Порядок голосування. Зареєстрований на сайті користувач віддає свій голос за один або кілька (не більше 5) вивішених текстів. Голосування буде проводитися в позитивному плані ( «я – за № 1, 5, 14...»), голосування проти не враховується. Перемагають ті, хто в кінцевому підсумку набрав найбільше голосів (перших 4 в порядку спадання).
Приймаються і тексти тих, хто на даний момент перебуває за кордоном.
Якщо автор упізнав у добірці свій твір, однак хотів би замінити його на кращий, хай подає свій варіант мені на скриньку. Твір буде замінено у випадку, якщо за нього не віддано жодного голосу.
Після підрахунку голосів автори-переможці (їх список буде подано) мають право додати до альманаху ще кілька творів загальним обсягом не більше 10 сторінок шрифтом Times New Roman (кегль 12). Твори надсилаються мені на мило.
Наразі подаються твори 12 авторів зі Львівської обл.:

1:

Дорога підіймалась вгору, петляючи між деревами з червоним листям. Сонце заходило. Хмари на заході почервоніли, обіцяючи вітер наступного дня. Волосся Лани розтріпалось і розсипалось водоспадом по плащі. Дерева згущались, поступово перетворюючись в ліс. Стало темно і вечірня прохолода давалась взнаки. Час зупинятись на нічліг. Вона помітила стежку між деревами і вже намітила собі місце для відпочинку, заховане від зайвих очей з дороги кущами.
Раптом Лана відчула над правим вухом крило кракозябра.
Кракозябри були темними істотами з кігтистими крилами і гострими зубатими дзьобами, схожі на чорних птеродактилів. Харчувались кракозябри жуками і дрібним птаством. Але це тільки коли їх було мало. Їхня раса володіла колективним розумом. Ментальне спілкування дозволяло їм об’ємно сприймати світ, і навіть змінювати його спільною думкою. При достатньому скупченні кракозябрів, вони були в стані полювати на велику здобич і навіть спілкуватись з іншими розумними формами. Великі утворення кракозябрів володіли своєрідною споживацькою магією. Деколи вони з’являлись в великих містах для торгівлі з людьми у вигляді великих чорних мішків, ущерть наповнених тілами. В містах вони займались торгівлею, висотними роботами і деякими темними справами, про які обачні люди говорити уникали.
Лана відчула легкий дотик чужої свідомості. Її мозок промацував кракозябр. Відчуття були не дуже сильними, але Лана розуміла, що зараз з нею може взаємодіяти мала група, яка репрезентує більшу. Розслабивши свідомість вона уявила собі позитивний образ великого кракозябра, постаралась відчути захоплення від величі колективного розуму. Чужа свідомість відступила. Натомість під нею напружилась кобила. Тварина нічого не знала про взаємодію з кракозябрами, вона відчувала страх від думок хижака. Її ніздрі розширились, очі дико водили навколо себе. Лана ледве стримувала її, щоб вона не зірвалась з місця. Якби вона почала втікати, вона б цим однозначно спричинила напад, адже вночі в лісі кракозябри пересуваютсья швидше за будь кого. Їх би просто пошматували без зайвих слів. Битись вночі з кракозябром була марна справа – вона б вбила від сили кілька десятків, а навіть менше угрупування складало до сотні цих істот. Якби до сутички приєднався великий “господар”, як про себе назвала його Лана, в неї б взагалі не було жодних шансів.
Страх тварини збуджував кракозябра, який відчував близьку поживу. Навколо вершниці вже роїлись клацаючи дзобами хижі кракозябри.
Пропозиція. Це слово виникло в мозку і поступово трансформувалось в дику картину з викривленими лініями і кольорами. Вона побачила труп кобили, обліплений чорними істотами. Картина доповлювалась постаттю, в якій вона впізнала себе зі значною частиною туші в руках. Їй пропонували разом вбити і поділити її кобилу. Малий кракозябр не розумів звязку між ними, він думав, що Лана просто не в стані сама справитись зі здобиччю. Аналізуючи картинку, яка промайнула в її мозку, Лана зрозуміла, що вона не помилилась – за цим кракозябром справді ховалась набагато більша спільнота, яка просто висилала свою частку на розвідку, адже її кобилу мала їсти велика кількість кракозябрів.
Вона намалювала в своїй свідомості і передала образ великого кракозябра і попросила можливості спілкуватись з ним. Відчула досаду малого кракозябра – більший мав залишатись невидимим, вона нічого не повинна була знати про його існування.
Почулось лопотіння крил. Темрява заповнювалась тріпотливими тілами, які шугали навколо Лани. Стало тривожно і злегка страшно. В мозку намалювалась картина поїдання кракозябром обох. Він вже не прикидався дружнім – він відчув свою силу і слабкість дівчини. Нічого не було видно через хмару крил. Лана вихопила кинжал. У висках стукала кров, тіло трясло від адреналіну. Страху не було – було бажання дорого віддати своє життя і усвідомлення власної правоти. Вона навіть розпочала бойову пісню, щоб загинути, як воїн. Її музика нічим не могла допомогти в боротьбі з цим створінням. Кракозябри просто не мали вух. Тобто мали, але це були не вуха, а скорше датчики, які сприймали здригання повітря і працювали, як радари в летючих мишей. Вони не сприймали музики. Взагалі вони сприймали звуки в іншому діапазоні, поза межами людського вуха.
Тиск зростав. Істоти були об’єднані спільним розумом, але ніхто не хотів гинути заради обіду інших. Натомість вони намагались загіпнотизувати її. На свідомість насувався темний плащ, хотілось заснути і більше нікуди не їхати і не втікати. Крізь цю пелену пробивався розпачливий страх і бажання порятунку. Раптом в мозку щось зблиснуло. Вона відчула сильний імпульс і їй на голову посипались тіла кракозябрів. Щоправда вони їй не шкодили, бо були непритомні. Небо над кронами дерев затулилось величезними крильми і біля неї, ламаючи гілки, приземлився білий дракон. Між крильми дракона сидів юнак, якого аж трясло від злості. Різко зіскочивши з дракона, він підбіг до Лани, подав їй руку, і допоміг зійти з коня. Тільки зараз вона відчула, яка вона знесилена. Якби він її не підхопив, вона б упала на землю.
Далі був теплий тріск гілок у вогні і глибокий, схожий на забуття, сон.

2:

- Постріл глухий самогубця, грім барабанів при страті,
Хрускіт меча, що зламався, доки закінчився бій,
Хрест на стіні у кімнаті: Бог, що за нас не розп’ятий;
Ось моє щире кохання, біль потамований мій.

- Кажеш, що любиш? Не вірю! Я наче бранка у тебе,
Руки – гарячі кайдани, душать обійми мене,
Порами тіла вдихаю сірий полин твого неба,
Товчене скло твого сонця, степ, де і тінь не майне.

-Губи закушу до крові. Води зі скелі, з полону,
Костур пророка, мов доля, - сила старечих рамен.
Тореадор в позолоті дражниться сонцем червоним,
Б’є в чорну бичачу шкуру твого волосся, Кармен.

3:

На автостанції
В місті приморському
Дерево смокви
Падають райські плоди під колеса
Теплий асфальт
Наче палений цукор
Солодкий
Миля до моря
Повз літні веранди
І ятки із мотлохом
Плівку засвічено
Ти відгортаєш волосся
Щоб на чолі
Я помітила відблиск
Піщаного
Сонця

4:

***
Якщо в душі Лакрімоза,
Якщо на серці осад,
Ноги вростають у землю
І танцювати не годен, -
Руки здіймаються в просинь,
Волосся стає рікою,
Каміння голе громадиться
І гуркотить грозою -
... останньою в році грозою.
Патьоки небесної лажі
Стікаються до Ельжбети,
Каштани навколішки падають,
Рвуть струни трамваї і Берта,
І Берта, і Берта, і Берта –
Незібрана з літа ожина,
Небесного ложа пружина –
Ібер та Ібер та Ібер та...
Сльози – великі, тихі,
Як сховане соло Сатурна, -
Змішалися з пивом і вітром,
І вже самота беззуба,
Рвана заходить до клубу,
Чи пак у храм оглашенних,
І там торкається хліба
Hohelied der Liebe.

5:

У ліс - де ховають гриби капелюшки яскраві,
і зирить сердито із гілки насуплений сич,
і шкіриться вовк імовірно поживній потраві,
ступаю, киваючи всій неприхильній ораві,
все глибше - бо в гості запрошує подруга-Ніч…

Свій острах в кулак - і у хащі глибоко порину,
допоки не спиняться ноги у місці отім,
де праліс голубить її клишоногу хатину.
Зустріне ґаздиня мене близь похилого тину,
від радості скрикне й потягне по-дружньому в дім.

Присяду за стіл, і кобіта почне оповідки.
Від щирих зізнань у полоні старого вина -
мурашки по спині, і навіть подекуди бридко
від пакостей всіх – та кому ще про біди і бідки
свої розкажу?... То ж доп’ю її сповідь до дна.

Кинджал і отруту між складками чорного крепу
готує веронським коханцям підступна давно,
лаштує Трістану й Ізольді чергову халепу,
і ревнощі вбивчі вселяє в Отелло-причепу,
краде кольори у героїв німого кіно,

Лауру - красуню Петрарки – недугою губить,
лоскоче розлуки пером Пенелопу у снах,
розбурхує полум’я, мідні розжарює труби,
гидливо стуливши свої неціловані губи,
овва! - дику вдачу і водам дарує вона…

І регіт скажений її обізветься раптово -
урветься тендітна вервечка пташиних пісень,
лиш ухнуть, під стріху забившись, пробуджені сови…
-Чому ти закоханим капостиш знову і знову?
-Та ж заздрю.
Сама ж безнадійно
закохана
в День…

6:

*****

…„Ви знаєте, в домі тім є превелике горище –
Отам і грішила, а ви собі думали, де?
А сила нечиста, отой її чорний котище,
Пощезла кудись, що вже й гицель її не знайде.
А як її батько склинав при чесному народі!
А їй мов нічого – стоїть наче свічка пряма!
Така була горда, мовляв, приступитися годі,
Аж тут показалось, що сорому в неї нема.
Злягалася з бісом, від нього вродила дитину.
Застали сусіди – душила її у садку.
А був же хлопчисько! За неї пішов на бантину!
Подумати тільки, за фурію, лярву таку…”
У сизім тумані від башт повертаються стежі.
Далеко-далеко, лиш оклики чуть голосні.
І хтось промовля… так… суддя у червоній одежі…
А може, вже й справді молитися треба мені?..
Ці східці ведуть догори – а як в пекло спускаюсь.
Отак мені й треба: згубила невинне дитя…
Казали, відпустять, коли щиросердно покаюсь,
Та в тім-то й біда, що не хочу цього каяття!
Одна тільки думка пече, наче голка зашкурна:
Чи він пожаліє, чи, може, навіки забув?
О боже, не знаю, чи грішна, чи відьма, чи курва,
А знаю, що й досі люблю його, ким би не був!
Такий був ласкавий. І мова, неначе здалека.
Він старший на вигляд. Казав, йому тисяча літ…
Мені ще тоді відчувалась якась небезпека,
Коли проводжала і плакала біля воріт.
Ось кат розім’яв собі руки. Закинув уміло
Мішка з-за плечей. Вже сокиру готов занести.
І жаху не чую – щось інше мені наболіло.
Щось треба сказати. Хіба, якщо можеш, прости…
А глупої ночі шмигнув попід браму закриту
І гірко ридав, роздираючи груди свої,
Старий Мефістофель, що знав про святу Маргариту
Ще менше, ніж знала юрба про чаклунство її.
ІІ
А я ж повертався. Я насліпо гнав своїх коней.
Пристрілював, загнаних, не на одній з переправ.
Запізно отямився. Договір був незаконний.
Я ставив багато. І ставку, звичайно ж, програв.
Він тер вузькуваті долоні. Він терся в довіру,
Мов кіт об коліна. Очиці в гидотнім лою…
Я був нерозважний. Хотів усього понад міру,
На владу над світом тебе промінявши. Мою.
Ще тішився довго, що вирвався з ями застою.
Мені, божевільному, вічність була на меті.
Мав бути інакшим. Вагомістю і правотою.
Я все пояснив тобі в тім, ще давешнім, листі…
Той лист не дійшов. Бо, забувши його одіслати,
Знайшовши вже потім на бюрку, якогось там дня,
Я дер його в клапті, бажаючи стати крилатим.
Бажання уже не збувались. Я вивів коня.
І був переїзд. Бездоріжжям. Крізь митничний гамір.
Лихе прочуття мене гнало: не гайся, лети!
Хотів якнайшвидше. Врахуй мені, боже, хоч намір,
Усі спотикання якоїсь важкої версти.
Надибав знайомих. Вони мені перші й сказали.
„Котра Маргарита? Небіжчиці пряхи донька?
Спізнився ти, друже, – учора на горло скарали.
Судили як відьму. Убила свого дітвака”.
А я ж повертався. Бо думав – ще буде до кого.
Бо думав – зустріне, коли заступлю за поріг.
Навіщо, скажи, я долав цю прокляту дорогу,
Коли мені, боже, ти навіть її не зберіг –
Лиш право на вічність і право побути собою,
І пам'ять про те недоросле наївне дівча,
Що стала зорею, пекучою й непровідною,
І стисла за горло петлею тісного плаща?..
Припав до дверей запорошеним сірим камзолом.
Чи сльози пробились, чи просто повітря сире?
Все скінчено, Мефе. Спини своє чортове коло.
Бажання уже не збуваються: смерть не бере.

7:

Стигле яблуко Мiсяця
Хижо в Землю нацiлиться.
Знов десяток повiситься,
А десяток – застpiлиться.

Стигле яблуко Мiсяця
У очаx моїx топиться.
Очi в темpявi свiтяться
I шнурком слина котиться.

Стигле яблуко Мiсяця
З неба весело шкipиться.
Санiтаpи вже тiшаться,
А менi все не вipиться.

Стигле яблуко Мiсяця
З моїм Еґо домовиться
I Кульпаpкiвська вулиця
Зpанку знову поповниться.

8:

Восени я намалюю тебе скоринкою апельсина
білою й пухнастою зсередини
і трішки вогкою із-зовні
і пальці твої від того злочину пахнутимуть

Осінь серцем простукана в найнесподіванішому місці
зустрічається загорнута
в напівзотлілих лабіринтах кленового листя
загорнута пульсуюча

Восени ти не робиш світлин незграбо
і боїшся мого білого й помаранчевого
так як я твого трішки вогкого й пастельного
це така загорнутість
яка затримує нам
нашу застуду
і побоювань трішки

Осінь наносила в твою фотолабораторію
якихось ліжок
ширм
рам дзеркал і велосипедів
і ти вже невзмозі покладатися на свої рухи
траєкторії биття серця

А над ранок ти збираєш з підлоги осіннє листя
розвішуєш його вздовж і впоперек
і осипаються на підлогу
вивітрюються помаранчево-білі скибки нашої заплутаної осені
і мої пальці від того злочину пахнутимуть

9:

Блукала по рельсам осінньою шльондрою
стирала підбори здавалась сумною
коли оберталась до мене обличчям
небуло спокою
Так важко гойдалось волосся на вітрі
легке й шовковисте руде і пахуче
від слів надважких сердець надкрихких
здавалося глючить
Ти йдеш на трамвай під сьомий трамвай
така безталанна Карєніна Анна
по рельсам ішла на рельси лягла
така бездоганна...

10:

Сеї ночі мені знов випало повертати з-під землі. Шлях виявився нелегкий. Спеціальних перепон ніяких, і – шляху ніякого. Стеля, а ліпше сказати “потолок”, майже впиралася в потилицю.Темрява зі свого боку не давала напростувати спину, підняти голову. Страшно було лише за очі. Потилиця мокріла від сталактитів. Як я сюди потрапив – не знаю. Опускаючись в землю ніколи не впильную дороги (як, певно, й ви?).

Пам’ятаю, як нас, ровесників, між собою знайомих, і не-ровесників, опускали сходи метрополітену. Вже коли ступив з них, пожалів, що так мало приглянувся до оточуючих постатей. Ті, що зійшли раніше, розсипалися в невідомих напрямках. Я повинен був триматися їх. Тепер переді мною були лише згорблені постаті, до яких я не відчував найменшої прив’язаности.

Потім, пам’ятаю, якась жінка привела мене до моєї ділянки. Йшли ми асфальтованою доріжкою в півтора метра завширшки. Ті, кого минали, на той час вже частинно виконали свою роботу. Жінка лаяла мене, я не огризався: певність, що зможу виконати призначене, тримала мене у спокої. Робота, наскільки пам’ятаю, полягала в прополюванні квітника. Кожен працював самостійно. Декотрі квіти були до того високими, що за ними не можна було розгледіти, що діється на сусідніх ділянках. З асфальтованої доріжки, вимощеної майже на півметра вище за клумби, на фоні чорної, як доріжка, оранжерейної стелі квіти виглядали значно нижчими.

Скінчивши роботу, я зрозумів, що навколо ні душі. По виході з оранжереї я знов опинився в лабіринті метрополітену. Я ступав по шпалах, під якими плюскотала вода, ноги легко потрапляли на них навпомацки. Вода трохи поблискувала, хоч не було ніякого джерела світла, яке б вона відбивала, хіба саму себе, бо поза нею темінь була абсолютною. Як я, здається, вже казав, йти було легко. Була певність, що метрополітен не діючий. Стіни його буквально обіймали мене за плечі, я не відчував ні холоду, ні вологи. Здавалося, що тунель існує як частина мене. (Тепер, коли пишу ці рядки, чомусь здається навпаки – ніби я був частиною тунелю.) Через певний час шлях за двома поворотами в один бік повертав назад, потім так само в інший бік, і знов у попередній, знов в інший, і коли нарешті я зрозумів, що це стало моїм життям, тунель просвітлів, і виходячи на світло мені зустрівся якийсь старий, що сам до себе дивувався, як я міг вийти звідти, звідки я вийшов.

Тепер, отже, ніякого тунелю біля себе не бачу, ніякої темряви, ніякого коридора. Що тут можна описати? Яскраво світить лампочка. Ніяких тобі шпал: підлога. А замість плюскоту води – вітер об стіни, об шиби і шубер.
P. S. Я написав: “об стіни, об шиби і шубер”. Якби було так, тоді б я не мав до цього ніякого стосунку.

11:

навчусь-таки любити зиму
сніг легко падає поміж ребер
не збиваючи жодних ритмів

а я зшиваю серце великою циганською голкою
з товстими просмаленими нитками
вкотре

україна проплатила москалям за електрику
і від несподіваного увімкнення лампочки я прифігіла:
там, в грудях, висить собі невдале макраме із дратви

зимі пасує тільки гарячий чай
та й інший для мене просто не існує
отож підпалю те жалюгідне дрантя
блакитною запальничкою
не личить-бо носити під білизною опудал

вітер злизує залишки попелу
шорстким вовчим язиком

а вони навіть не звірі і не недолюдки
такі собі бого-білло-гейтси
крадуть чужі чуття, ліплять з них постери
і мастурбують на модерні лампи
бого-генії,
що можуть цигаркою намалювати
хоч би й апокаліпсис
лише, щоб вони не творили,
воно все відрізнятиметься від справжнього
як клітина від пластмаси

пластмасові квіти дарують цвинтарям

вартувало би їм відіслати трохи попелу до вечері
та й той нігелювався

чорна вовча шия лежала на колінах
і не хотіла бачити його очей
чиїсь губи сказали "пробач",-..і вкусили
великі вуха побачили "люблю" й .. не зупинились
"люблю" мовчки платило за надто високо підняті ставки...

маніпулятору 10 балів
в перерахунку на антикварні дзеркала
а автор зникає з матриці

сьогодні втрапила на парастас
вічна їм пам’ять, а ліпше би трохи спокою
і від наших поминок

а потім в церкву занесли дитя
охрестити
як зима і весна
і трава після газонокосилки
не закінчиться
особистий в’єтнам
яко фатум, чи динамічне прокляття
проростаєш лиш, щоб ще раз
ножами
кришитись
ліпитись
відрізати
відчуття
враження
людей
пам’яті

люди ж зникають
розчиняються
розкладаються поличками
стають комп’ютерними іграшками
і вирощують міни
в тебе на тілі

навчусь-таки любити зиму
вперше білий сніг настільки доречний
просто більше немає нічого білого
така жадана морозна анестезія
й льодяники по 5 копійок за штуку

ось іще одна сніжинка
наскрізно

12:

це коли пропадають люди
і мовчать телефони
цифри беруться за руки і танцюють
сумують
за вікном тополі

а речі починають боліти
тугою і коричневим смутком
ось фото де ти оперся на стіну
і посміхаєшся
ось хрестик який ти носив
ось речі яких ти торкався
ось все що залишилось
опісля

і немає інших доріг
бо все що було зараз танцює
за дверима
за межами
за несказаними словами
за твоїм мовчанням

це коли пропадають люди
і мовчать телефони
цифри беруться за руки і танцюють
сумують
за вікном тополі

Категорія: Новини Літературного Життя України | Переглядів: 1778 | Додав: WKW | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 2
2  
http://gak.com.ua/creatives/1/9772
http://koka.pp.net.ua/news/2008-05-22-22
http://litclub.org.ua/texts/show/7829/
http://e-litr.com.ua/ua/index.php?page=litout&litid=785
http://wakulenco-k.livejournal.com/12794.html
Сцілкі всіх сайтів, де проводиться голосування.

1  
Бажано надсилати твори на мейл: 7darkfog2@gmail.com WKW

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]