[ГПКЧ ]
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Мистецький Форум » * ВИБРАНЕ » Вибрана ПРОЗА наших літераторів » Нате монументальний прозовий твір
Нате монументальний прозовий твір
ОленцяДата: Сб, 22-03-08, 10:47 | Повідомлення# 1
Початкуючий Граматик
Група: Бурсак
Повідомлень: 1
Репутація: 0
Статус: Offline
Інтимне
(сповідь уже колишньої вчительки)
… Ну чому я маю дертися посеред класу, наче півень на паркані ?.. Цікаво, звідки ще беруться ресурси… За всіма законами природи я б уже давно мала обернутись на німого вугляка, що дотліває у цім пеклі. Чим більше я силкуюся олюднити 10- А, тим краще їм удається отваринити мене. Я – здичавілий півень. Я – археоптерикс. Цей гадюк з останньої парти каже, що я не маю права так настирливо чіплятися до нього за домашку; що я не поважаю значний рівень продвинутості його особистості, її, так би мовити, філософський вектор, коли питаю про штани, середня частина яких сягає колін… Таке враження, ніби чиясь хвацька рука дуже дотепно приклалася до того мішковиння у зоні між ногами, різко смиконула вниз, утворивши всередині з півтора тазики вільного простору, певно вже заповненого презирством до мене, забитого вчителиська. (Шкода, що разом із штанами та пустотлива ручечка не шарпнула і відірвала цьому козлу ще дещо… Боже, що я верзу ?!. Це ж дитина!) Іще він лякав мене страшним судом, нашого району. І врешті постановив, чомусь усе таки без суду, що коли я не схаменуся, приведе папу. М-м-м… Того, котрий щовечора сидить під ларком у бризках шампанського,.. тобто у цівках пива. Кладязь матюгів… Чарівно… І я приведу свого папу. Після багатьох років школи, він уже сім літ як гребеться на заводі, де кожен, навіть приблудний собака, що клянчить маслак біля їдальні, – також кладязь. Хоч не хоч, а і ти, очевидно, сьорбнув того хисту, мій бідний татко, що дає тобі, до речі, змогу вийти на новий рівень життєвої мудрості…
А колись у нас із мамою була мрія… Я, у синьо-білій, під пасок, кофтинці, що засліпить будь-кого, хто підійде хоч на півметра, тухлики на невеличкім каблучку,.. загадковий вираз спокійних вуст і розумних очей ( щось таке між Джокондою і Мері Попінс)… Тридцять молодих личок, окрилених духом пізнання, витягнулися з цупких комірців і споглядають мене з благоговійним трепетанням і любов’ю… Мамо, мамо, ти бачиш цю оргію ?.. Ці мавпячі фізії…
Якось мене ледве не вбив мій учень з першої парти, що коло вчительського столу. Це був досить сумирний хлопчина. Хоча й не без бісівської родзинки. Взагалі-то, до цього випадку, про який іде мова, я його ніколи і не чула. Він зовсім не подавав голосу. Просто сидів мовчки, замислений такий, повільно торочив на собі светра, змотуючи нитку в акуратний клубок… Чи, скажімо, різав свого язика шматочком іржавого леза… Але одного разу він таки висловився. Цей висновок я зробила не одразу. Сусідка по парті мала негарну звичку іноді обережно звертатися до хлопчика з різного приводу. Напевне, це неабияк обурювало його вкрай безгомінну натуру, і одного дня вона не стерпіла такої наруги. На рядове сусідчине запитання «Яка-яка сторінка ?» несподівано поступила відповідь. Вона пролунала приблизно так: «НЕ ЗНА-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-Ю-Ю !!!»
… Ні, я не підскочила на стільці, я була цілком нерухома. Думаю, мене просто контузило. Сила гавку була такою, що не відпускало враження, ніби з моєї блузки посипалися всі ґудзики, а з голови – все волосся, зокрема брови і вії. І я сиджу лиса та розхристана перед тридцятьма трьома катами, у яких на місці і ґудзики, і волосся… Сусідка постраждала значно менше. Вона відвернулася, «тюкнула» собі під ніс і співчутливо поглядала на мене… Господи, ставши вчителькою, я почала не на жарт боятися дітей… Іноді так і бачу сама себе: ось я роблю лаконічний вступ, далі оголошую тему і мету уроку,.. а потім дістаю кулемет і холоднокровно вкладаю 10-А – альфа і омега всіх моїх страждань… ні, ні , відійдіть, я все ще вкладаю, не заважайте, будь ласка…
Хоча інколи я буваю доволі толерантною. Вони не читають Чіпку. Жодний інноваційний інтерактивний метод не змусить їх читати Чіпку. Я їх розумію. Не ті реалії, панове. Мене саму вже давно не чіпляє Чіпка, чесно кажучи. Треба їм порадити замість дуже Мирного Панаса злегка агресивну Ірену Карпу… А що… У нас може вийти продуктивне заняття… (чомусь пригадався ще один… дід Панас з дитячої радіопередачі з його безцінним «Це все … несуттєва річ…, малята).
Я так переймаюся власним не зовсім вдалим вчителюванням, майбутніми перспективами і особливо тим, як на мене зирить адміністрація, що зовсім не можу спати зі своїм хлопцем. Після невдалих спроб викресати бодай іскру з вогню пристрасті, він зазвичай гладить мене по голові, жаліє, бідолашний. Це ж треба. Є той, хто хоче мати інтим зі зляканою педагогічкою. Я теж жалію його і гладжу по голові…
Зараз вони типу пишуть самостійну роботу (розумій: чергову єресь). Мені хочеться відчинити вікно, вистромитись у нього до пояса, затягнутися свіжим повітрям, з’їсти м’якуш он тієї хмарини з позолоченим вухом і сьорбнути трохи дощу з калюжі… (я зранку нічого не їла)… Іноді мені хочеться вмерти…
Хтось – здається з третього ряду – сказав «козявка». Це про мене. Я не заперечуватиму. Я згодна. Козявка… так ніжно… Більше того, навіть якщо скажуть, що не про мене, я наполягатиму на зворотному …
Бо це все, малята,.. несуттєва річ…
 
Мистецький Форум » * ВИБРАНЕ » Вибрана ПРОЗА наших літераторів » Нате монументальний прозовий твір
Сторінка 1 з 11
Пошук: