[ГПКЧ ]
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Мистецький Форум » * ВИБРАНЕ » Вибрана ПРОЗА наших літераторів » Світ не змінився (...)
Світ не змінився
ButterflyДата: Ср, 02-03-11, 14:10 | Повідомлення# 1
Початкуючий Граматик
Група: Диякон
Повідомлень: 3
Репутація: 1
Статус: Offline
Ще один осінній вечір…на вулицях нічного міста пусто…в напівпорожній маршрутці я змогла нарешті за ввесь день зібрати свої меланхонічні і не зрозумілі думки в щось одне…хоча це мало що змінило. З програвача лунала стара соплива пісня в стилі шансон, яка просто різала б мій слух в якийсь інший день, але в той момент було начхати…я навіть вдумалась в слова і у головній героїні, яку оспівував той нещасний, впізнала в певній мірі себе… В руці ще один енергетик, в сумочці пачка сигарет та запальничка… здавалося б нічого дивного, але ж я не палю… і не збираюсь починати…це просто так, щоб їхній вигляд заспокоював нерви…
Мої очі втупились у вікно. Проїжджаючи повз будинки, я намагалась заглянути в кожне вікно, з якого пробивалось світло… намагалась роздивитись обличчя не частих прохожих, які поспішали кожен у своїх справах… Таким чином я хотіла відволіктись від нав*язливих думок, що заповнювали кожну клітинку мого мозку, кожну клітинку мене. Я вже прямувала додому, щоб знову зайти у свою задушливу кімнату, включити інтернет і поринути у щоденний процес чату… Але в одну секунду всі мої «грандіозні» плани розлетілись на дрібненькі мікрочастинки. Задзвонив телефон…на екрані висвітлився його номер…цей зловісний номер… Голос з середини підказував не брати слухавки…не відповідати…просто ігнорувати… Але ж коли я дослухаюсь до цього голосу?)))
- Алло… Я слухаю
- Привіт – і у мені щось затремтіло…наче мурашки по шкіри пробіглись від цього голосу.
- Ну привіт
- А чому ну?
- Просто так…не важливо…
- Які плани на вечір? Не хочеш зайти до мене на чай…я сам…
- Ха-ах – який він смішний, невже він думає, що я….і раптом з*явилась думка «а чому б і ні?»
- Чому ти смієшся, зай? Я серйозно…приходь… - пауза, мовчанка… - Ну чому мовчиш?
І тут я вже збиралась сказати, що сьогодні ніяк, інші плани…але несподівано як для нього, так і для себе самої я сказала:
- Ну добре, давай…
- О класно. А ти зараз де?
- Їду додому.
- І звідки, якщо не секрет?
- Не важливо…
- Ну як скажеш…а через скільки ти будеш вдома?
- Давай я сама тобі подзвоню
- Добре. Я потім вийду тобі на зустріч
- Як хочеш. Бувай.
Закінчивши розмову я сама не вірила, що так просто погодилась на таку пряму пропозицію переспати. А найбільше мене лякало те, що я навіть не боялась і не жаліла про свої слова. Мені було байдуже і ця байдужість вражала найбільше. Звичайно, здається нічого особливого. Сотні дівчат та хлопців зустрічаються для того, щоб приємно провести час і отримати задоволення… Але не все так просто… Не кожна дівчина хотіла б, щоб її перший сексуальний досвід пройшов за таких обставин… Так я не помилилась…саме перший досвід. Тоді я ще була невинна, мов дитя, хоч ніхто мабуть і не подумав би так про мене… Навпаки, у більшості людей про мене складалося абсолютно протилежне враження… Щось на кшталт «легковажна цукерочка, яка любить брудні розваги та ігри в ліжку, а головне любить різноманіття стосовно своїх партнерів». Я ніколи не сприймала цього близько до серця і ніколи різко не реагувала на подібні слова, та насправді десь глибоко мене це зачіпало і навіть ранило… хоча яка різниця…кого це хвилює…
Я зійшла на своїй зупинці, взяла телефон в руку і впевнено набрала його номер…
- Я вже майже вдома.
- Через скільки ти будеш готова?
- Не довго. Можеш виходити через хвилин 20. Подзвониш, коли будеш неподалік.
- Добре…- і порожні короткі гудки знову різали мене з середини.
Я підійшла до вхідних дверей…взялась за ручку і наче завмерла на кілька секунд…з іронічною усмішкою на обличчі сміливо зробила крок і переступила поріг. Піднімаючись сходами знайшла у кишені куртки ключі і, затиснувши їх у руці зупинилась перед дверима власної кімнати… Сама не знаю чому, але я не хотіла відчиняти дверей, не хотіла заходити, не хотіла робити те, що роблю вже на автоматі кожного дня протягом довгого часу. Я притулилася спиною об холодну стіну, мої думки літали десь далеко. Я запитувала себе чому я не можу, а точніше не хочу відмовлятись? Невже я настільки слабка? Я не могла відповісти і ніхто не міг… Я почувалась, наче у трансі… та раптом ключі вислизнули з моєї тремтячої руки і цей брязкіт повернув мене до реальності.
Я ввійшла до темної кімнати, ввімкнула світло, підійшла до столу… У вікні виднілись тіні дерев та сусідніх будівель, було чути звуки моторів машин, що проїжджали час від часу по майже пустій дорозі. На збори мені багато часу не знадобилось. Освіжила макіяж, змінила прикид, перевірила електронну пошту… Дзвінок… серце завмерло…
- Алло
- Я вже майже біля тебе
- Виходжу
- Чекаю
- Чекай…
Я сама не розуміла чому розмова була такою сухою, такою вимушеною… Раніше було не так…а що ж тоді буде завтра?...Хоча для чого думати про завтра, якщо є ще сьогодні…
Я вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері. Спускаючись по сходах я не могла зібратись з думками, не могла навести лад в голові. Лише одне питання крутилось в моїй голові : що я роблю? Я ж знаю, що ця ніч ні до чого не приведе…ми обоє не надаватимемо цьому якогось значення…можливо ще колись повторимо як максимум. У нього є вона… Я це давно знала, але це мене не зупиняло, а навіть навпаки заводило ще більше… Я розуміла, що у нас немає майбутнього… можливо мені було боляче це розуміти, але я сама цього не визнавала…я просто пливла за течією. Я сприймала це все як гру. Так, саме гру… Але я й досі не можу зрозуміти хто з ким грався, хто диктував правила і чи взагалі ці правила існували. А може ми обоє гралися? Просто кожен робив вигляд, що не помічає цього, кожен одягав маску наївності і вдало входив у свою роль…
Я знала, що у нього є вона…давно це знала. Але жодного разу не зробила найменшого натяку на це. Кожного разу розмовляючи з ним я думала : «тільки б не сказати чогось такого, що він міг би сприйняти за певний натяк на ревнощі, чи докір». Я не знала яка вона, не знала які у них стосунки… Але навіть, якби і знала, то це нічого б не міняло. Мені було її трішки жаль, але зовсім трішки і десь дуже глибоко в душі…Себе я жаліла більше. Я не люблю цього визнавати, але це правда…я люблю себе жаліти і роблю це часто. Іноді це дійсно потрібно, а іноді мені просто лінь робити щось інше і жалощі до самої себе – це єдине, що залишається. Та цього вечора я себе не жаліла, але й не звинувачувала… я просто відпустила все, поклалась на обставини.
Я вийшла на вулицю… Було прохолодно, але я не відчувала цього. За метрів 50 за рогом будинку стояв він. Я сміливо рушила назустріч. Чим ближче я підходила, тим віддаленішою почувалася… Я наблизилась…Ми стояли одне напроти одного…лише якийсь метр розділяв нас. Не було ні поцілунку, ні обіймів…просто якась безглузда пауза, безглузде мовчання…
Я стільки разів прокручувала нашу зустріч в голові… Стільки різних варіантів, стільки різних можливостей, але цього передбачити я не могла. Думаючи про це, я підібрала потрібні слова, я знала що робитиму і як поводитимусь… А коли це трапилось, то мене наче заклинило…нас обох заклинило… Мені від незручності хотілося під землю провалитися. Я намагалась цього не показувати, але мабуть у мене це не дуже виходило… Але й він теж не випромінював впевненості в той момент… Ми просто мовчали, намагаючись знайти хоч якісь слова…а якщо хтось щось і говорив, то це було так не по темі, що краще було нічого і не казати. Єдине чого мені хотілося в той момент – це прочитати його думки, зрозуміти його жорстоке мовчання, його холодний погляд… А ще краще було б просто розвернутися і повернутись додому, але це було б втечею, це було б виявом мого страху, моєї невпевненості, моєї слабкості. А я просто не могла дозволити собі такої розкоші, тому я просто продовжувала йти, продовжувала цю гру в мовчанку, намагаючись відчути хоч щось, окрім цієї безглуздої незручності.
Я навіть не помітила як ми підійшли до його дому. Мовчки ми піднялися сходами на четвертий поверх, підійшли до його дверей… Коли він відчиняв двері, я помітила, що він теж нервує…Було так смішно спостерігати як він кілька разів безуспішно намагався попасти ключем у щілину. В голові промайнула думка : «а що, якщо такі труднощі з попаданням у нього не тільки з ключами виникають»)))) Я почала голосно сміятись. Він здогадався про що я подумала і теж розсміявся. Кілька хвилин ми так простояли перед дверима. Розрядивши ситуацію, ми нарешті потрапили в кімнату. Я почувала себе вже вільніше. Та все таки, коли я говорила, то сама відчувала тремтіння свого голосу. Він поводився теж якось дивно, навіть трішки сковано… Я навіть не думала, що він може бути таким. Раптом стукіт в двері…Він нервово підвівся, підійшов до дверей. За кілька секунд повернувся…
- Сусідка…хотіла зателефонувати…
- Ага…. – і далі знову мовчанка… я просто уявлення не мала що ще сказати…
Потім було ще кілька фраз ні про що, кілька жартів…А потім світло погасло. Я розуміла, що ще кілька хвилин і це станеться, цього не минути… І я не хотіла затягувати… Ми повільно перемістились на ліжко… поволі одяг опинився на землі… Зараз я не можу точно пригадати про що я думала в той момент, але точно можу сказати, що думками я була десь далеко… Лише різкий біль змусив мене повернутися в ту кімнату до нього. Все сталося швидко… не буду вдаватися у деталі, але все було якось не так, як уявлялось… нічого особливого… Ми мовчки лежали…Він поволі засинав, я втупилася очима у стелю і прислухалася до нічних звуків, що долинали з вулиці… сигнали машин, голоси п*яних студентів, гавкання собак…
Кажуть, що після першого разу все міняється, міняються думки, погляди, ставлення до себе і всього, що тебе оточує…. Неправда…. принаймні для мене нічого не змінилося. Земля не стала обертатися в іншу сторону, пташки не почали співати веселих пісень, я не почала бачити світ у рожевих тонах… нічого подібного. Все залишилося на своїх місцях… секс нічого суттєвого не змінив у мені…
Пройшла десь година…Він знову проснувся…ми все знову повторили…і не раз… Так би мовити для кращого засвоєння уроку)))))
Не пам*ятаю про що ми говорили, але це не так вже й важливо про що… головне, що не мовчали. У мене було дуже приємне відчуття, коли він обняв мене і ми просто лежали. Було так затишно, спокійно… Я боялась поворушитись, щоб це не зникнуло. За деякий час я відчула, що він знову спить… а я не могла… Я думала про нього, згадувала як ми познайомились, згадувала ті приємні моменти, що у нас були…і згадала її… Мені стало цікаво як би вона відреагувала, якби дізналась…Може влаштувала б скандал, чи просто повисмикувала мені всі патли, чи почала б ридати гіркими сльозами, чи мовчки розвернулася б і пішла? Уявлення не маю… надіюсь, що і не буду мати.
Раптом сум огорнув мене… мені стало якось не по собі… Звуки з вулиці, які раніше мене заспокоювали, почали дратувати… Захотілося сховатися від всього світу, а особливо від нього…Я глянула на годинник…стрілки показували, що була вже майже четверта година ранку… Довго не думаючи я піднялася з ліжка і почала одягатися…Він спав, мов немовля. Я підійшла до ліжка, тихенько нагнулася і ледь відчутно поцілувала його в чоло… Взяла свої речі і направилася до виходу… ключ був у дверях… Повертаючи ключ у замку, я ще раз оглянулася, кинула свій погляд на нього і просто пішла геть…
Опинившись на вулиці я відчула якесь полегшення, навіть дихати стало вільніше. Серце у грудях билося мов скажене…здавалося от-от вискочить із них… Сама не знаю чому, але на моєму обличчі з*явилася посмішка… Я йшла порожньою вулицею повільною ходою і було так легко і просто… З неба моросив дрібний дощ, але це не заважало, навіть навпаки підбадьорювало мене… Мені зовсім не хотілось додому, але блукати нічним містом я теж не ризикнула, тому направилась до себе…
 
Мистецький Форум » * ВИБРАНЕ » Вибрана ПРОЗА наших літераторів » Світ не змінився (...)
Сторінка 1 з 11
Пошук: