[ГПКЧ ]
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: tanya 
Мистецький Форум » * ВИБРАНЕ » ПОЕЗІЇ наших літераторів » збірка віршів "МОВЧАННЯ"
збірка віршів "МОВЧАННЯ"
affT@RДата: Чт, 28-02-08, 10:46 | Повідомлення# 1
Початкуючий Граматик
Група: Бурсак
Повідомлень: 1
Репутація: 0
Статус: Offline
также меня можно найти тут:

стихи.ру: http://www.stihi.ru/author.html?luzanovskiy

ARIFIS: http://arifis.ru/user/luzanovsky/works/topic

Вірші… а ні печлі, а ні смутку.
Не треба докоряти їм!
Коли не вистачає слів –
вірші, як символи здобутку.

Що є життя? Що є пісні?
У снах моїх воно зітхання.
Але, нащасття, не останні.
Але, нащасття, всі мої!

Вірші… і бунт, і спокій в них.
Як тільки загориться даль,
я віднайду життя грааль,
допоки серце ще болить!

Допоки марево твоє
гірким полином обдає.
Вірші, як символи здобутку…
та ні печалі в них, ні смутку!

***

Без тебе самотньо… без тебе самотньо…
блукати примарою днів.

Без тебе самотньо… без тебе самотньо…
запізно, нажаль, зрозумів.

Куди йти не знаю, куди йти не знаю…
навколо одна пустота.

Весь світ завмирає, весь світ завмирає,
а з ним, завмираю і я.

Без тебе самотньо… без тебе самотньо
у спогадах жити і в снах.

Без тебе самотньо… без тебе самотньо…
кохання розвіяний прах.

***

життєва проза – міста гомін…
черпаєш сили у житті.
Я дещо, навіть, посивів…
зомлів, почувши знову стогін,
тисячолітній стогін днів.

неон реклами у вікні…
невже поезія у моді?
і, «зайнятість», хоч при роботі,
шукає правду… а мені б
вірші писати у скорботі
про душі викоханих слів…

***

Зажди такий я. Не змінився!
Думки мої – завжди мої.
Таким я став, як тільки народився.
Таким належу і тобі!

Завжди такий я! А, навіщо зміни?
Це тільки звички змінюють себе!
Людське ж нутро, воно не змінне,
воно єдине і воно святе!

***

За полем – поле. За лісом – ліс.
Знов бачу даль, в якій я ріс
проз талу мокротінь зими…
Чарівна даль, ти знов наснилася мені!
Туман, великі сосни і гілля,
я рвусь до тебе, як до матері диття
спокон віка! Віка спокон!
Але, нажаль, це тільки сон…

***

Культура знищує кльтуру.
Все просто: досвід та знання.
Мов кінь, що давить білу туру,
як мат, що валить короля!

Як ті, хто йшли, і ті, хто падав!
Хто присвятив себе всім нам!
Хто все життя прожив в нарадах
з всоїм єством… на суд рокам!

Інфляція манер й моралі,
через війну, що завши в нас.
А що там буде? Що там, далі?
Що нам готує future час?

Утопія – едем мрійливих!
А ми сьогодні! Ми тепер
в щоденності буднів жахливих,
в реальності своїх манер!

В реальності далеких істин,
забутих, знищених людьми.
Сьогодні повністю не дійсних,
через невиховні роки!

***

В мовчання – грати.
Але, ні!
Мовчання – мудрості вітрила!
Ти всесвіт свій мені відкрила
нічого не сказавши!
Ні,
мовчання – мудрості спокуса!
Перечитаю знову Стуса…
як по весні, так по зимі
мочання…
грати лиш в мені!

***

Не маю статку у житті,
не маю родового двору.
І буду мати ще не скоро.
Та і навіщо це мені?
Не маю статку, маю – стать!
І постать віри та надії!
Геть! Геть прокляті лиходії
від пісні, що жиє в мені!
Я теж буваю моветон,
у лихолітті краще жити!
Так дайте ж піснею ожити,
щоб від паперу, аж до скронь!

Щоб захитався рід людський на тому!
Від гір Карпатських до Азову
я оспіваю рідну мову і любов.

***

Одвічні проблеми фінансових грат.
Не жити – не бачити всіх цих затрат!
Товар та ліміт із матерії,
який відчиняє всі двері.
Він створений нами вже досить давно,
життєвих турбот наших в’є полотно.
Забули про душу і віру,
прибуткам не знаючи міри!
Демонстративним характером літ,
панує й кріпатствує нині цей світ!
Все нове – це старе забуте!
Так є, так було… й, нажаль, буде!
Німотний перебіг з одного на інше
по колу! Хай так, але тільки не гірше!
І змішано чорне з білим!
Поняття з гріхом… честь із «тілом»!

***

сніжинки падають на дно очей,
задумливо кружляють у душі твоїй.
Властива, нам з тобою, заметіль
вона єдина десь у забутті.
Вона єдина радість і печаль,
розбите серце і назрілий жаль.
Велика рана, що веде до сну…
та очі, знову, бачуть в ній твою красу.

та серце, знову, зігріва печаль,
дуки летять несамовито вдаль…
і, щось велике вирива сльозу
(правдиву, людяну, просту)…
Сніжинки падають на дно очей,
на філяжанку кави і на спід ночей,
на простір за вікном та на віки…
на наші молоді роки…

***

Ти маєш силу, даную від Бога,
що розбива людські серця й свідомість.
Твоє життя – тернистая дорога
але кохаєш попри все, натомість.

Від болю в серці заховатися не можна,
і, я знайду тебе… тебе я розумію.
Ти не така… ти з іншими несхожа…
я, все таки, про зустріч нашу мрію…

Я, все таки, волію зрозуміти
твій світ, його переживання…
І від почутого протверезіти,
і знівечити це мовчання…

Забути, відірвати, стерти…
«Я зможу!» - впевненно сказати…
І очі від сльози протерти…
І усмішку з уст не пускати…

***

Цікаво, що ти не моя,
цікво те, що я не твій.
На щастя вже вина катма,
лиш залишився келих мрій.

Цікаво те, що в нас нема…
цікаво те, що нас лишає.
Але не плач, таке буває,
коли людей щось покида…

Цікаво й те, що наші дні
яскраві відсвіти надії…
Але, ти знаеш, я не хтів…
та хто ж це нам все заподіяв?

Цікаво те, що знов і знов
все думаю, що ж буде далі.
Кохання – то життя коралі…
цікаво бавитись в любов!

***

цейтнот у формі суєти суєт –
це вщент розбитий паритет.
Це як життя у кріпака,
прожиті в панщину віка…
Я маю все, чого бажав…
я іншої не хочу долі…
але ці думи мимоволі
від свого сердця проводжав.
І все це на твій розсуд, друже:
думки, переживання, маячня…
та не сприймай, одначе, їх байдуже…
таке воно життя-буття!
Це я так намагаюсь зрозуміти:
Чому? Навіщо? Як? Коли і де?
Чому дорослі, ніби малі діти,
а, діти, ніби знають все про все…
А, люди, ніби розуміються на людях…
Неначебто, немовби понад все…
І, коли біль смерть мутить в їхніх грудях,
вони задумаються… втративши живе…

***

Я заблукав, де мене не знайдуть.
Я заблукав десь опівночі… мабуть…
Вірив не в те, що робив свідомо,
і закохався у тебе втомо.

Ти не турбуйся сими думками,
і помилками чужими руками.
Я заблукав… а де вихід? Не знаю…
Серце болить, нарікає і крає…

«Вольнії» люди знають дорогу!
Та не доходить вона до порогу!
Вітер, одначе сюди долітає,
серце недуже у вітра питає:

«Що ти зробив, аби жить на свободі?
Слово моє розносиш мов злодій?!
Ми, тут з тобою, невипадково…
щоб забкати знову і знову!»

***

Як поза млами я блукав,
і повінь у душі вгасав.
У вітра крила золоті –
коханням жар палахкотів.
І нами зіткане воно
текло за край, через вікно.
За край життя, і долі край…
Чому? Не знаю. Не питай!
Я так хотів у твої сни
зайти, забігти, забрести.
Але межа не щирих слів –
кордон моїх мрій та світів.
Як поза пам’яті чоло
пройшло кохання. Відбуло.

***

В митєвостях осені лиш смуток і холод,

мов в чорній кареті і майстер, і Воланд…

із неба вода на цвіт жовтизни.

Яскравий політ, як бал сатани.

Я вічність тримаю в долоні своїй…

рукопис живий! Він мій! Тільки мій!

А смуток і холод нарешті, позаду…

життя!!! А від так, я дам собі раду!

Що маю – те маю. Писав і пишу!

Давно перейшов я прокляту межу.

І дзеркало бачить обличчя пусте,

а душу – продав, або, навіть, зтер!

О, мово моя… свята, рідна мово!

Шевченко, Франко, Котляревського слово.

Я вірю в майбутній твій цвіт по весні!

Я вірю – в поєзії будуть пісні!

***

Жити коханням щосили.
Знову йти проти вітру.
Так відчуваєш крила,
бачиш дорогу світлу.

Жити коханням від Бога.
Знати як все це не легко.
Вірити в сили знову,
в те, що не знає дехто.

Падати зорею з неба,
брати каміння руками.
Я все лину до тебе
снами, снами, снами.

Жити коханням у мові,
жити у слові «кохання».
Наші сни випадкові,
але, повір, не останні!


стихи.ру: http://www.stihi.ru/author.html?luzanovskiy

ARIFIS: http://arifis.ru/user/luzanovsky/works/topic

 
Мистецький Форум » * ВИБРАНЕ » ПОЕЗІЇ наших літераторів » збірка віршів "МОВЧАННЯ"
Сторінка 1 з 11
Пошук: