Перегорівши самістю своєю,
Не повернись. До спалених мостів.
Бо чорний Стікс рвучкою течією
Тебе візьме. І хоч би як хотів
Лишити тут, у цій малій кімнаті,
Хоч слід сльози, кипучої, мов сталь, –
Не сплачеш ти. При платі і при каті
Волочить крила твій невчасний жаль.
За межі крику, що проріже гладінь
Води річної, – коси, як фата.
Вінки троянд. Приречено. Все наділ.
Намоклі коси. Зціплені вуста.
За межі втоми, що, як квітка маку,
Наводить сон і засина сама.
Як світлячок. Без болю і без ляку
Курсуй, пороме. Тиша і туман,
Забута на піваркушику туга.
Блідий, мов маку вінчик, місяць. Храм,
Де плющ між вівтарів. Ти втратив друга,
А може, бога. Ти лишився сам.

Як ще не було початку світла [way out mix for mirca]

«Годі вже, йди сюди!»
...поглянь, як обвітрена часом мавка
м’ятними рухами янголам ставки
виписує з ліній твого життя

«Дайте, будь-ласка, лінію!»
...чуєш, слова із букмекерської контори
збудженим сміхом ринуть угору,
мов істеричні бджоли у роті

«Швидше робіть ваші ставки!»
...гачками вхопивши клієнта за зябри,
на спинах гравців роздають вони карти:
сенсацій не має бути

«Всьо, хлопці, шеф сюди їде!»
...забудь ті пропиті нектаром обличчя,
оливкові очі їх, блимнувши двічі,
кігтями дряпають пам’ять

«Дивись, суко, не патякай!»
...похмільно кривляться янгольські фейси,
в той час, як дбайливо, десь схожий на Вейтса,
цілує Бог твоє чоло

© Virlena, 24-02-2007

А інколи - тут ось, лікарю, стискає і ломить скроні,
І так мені зимно, лікарю, а, ніби – ще не зима.
І видається, лікарю, що руки в людей червоні,
Дивлюся на себе в люстро, а в люстрі – мене нема.

Та все це – такі дрібниці! Усі ми буваєм кволі.
І, врешті, яка різниця? Усіх заберуть Жнива.
Якби ж не душа – бо ниє. Прокляті фантомні болі!
Ці кляті фантомні болі – наче жива.

© Анна Хромова, 26-02-2007

Вони лізуть на світло –
гнізда, шнури, мерехтіння stand by,
просто так - стрічка новин
має постійно прокручуватись у правій скроні,
без цього усе уповільнено на низьких тонах
фоновим шумом і чеканням
упирається в Your Inbox contains no unread mail.
Це коли нудно спати,
а ранковий ентузіазм згасає одразу тоді,
як скидаєш халат і натягаєш свіжу білизну.
Відсутність бажань і шипіння,
крізь яке уже не розчути
ні музики сфер, ні дзижчання джмеля,
ні монологів маленьких дітей,
приводять до кавового автомату.
Він навіть не побажає щасливого дня,
виплюнувши гіркий еспресо без цукру.
А натиснути було макьято –
і раптом опинитись у парку на лавці,
чи мокко - і шепнути "я люблю тебе"
у слухавку вуличного таксофона.
Та ні.
Еспресо без цукру і
Your Inbox contains no unread mail.
Фіксувати найменший порух
внутрішньої флори та фауни на поляроїд,
приклеювати цупкі знимки на стрічку скотчу
і прокручувати їх у правій скроні
швидше швидше швидше
Тоді "я хочу жити" звучить переконливіше.
Ніби трохи наближаєшся
до тієї фігури на календарику:
балерун Малахов стоїть на зимовому пляжі
у позі ластівки,
чорна пляма пальта,
і обличчя повернуте у бік моря.
Я вже кілька днів поглядаю на той календарик.
Я не приклеюю його до скотчевої стрічки.
Може, тому My Inbox contains no unread mail.

Великий Віз

© Вячеслав Семенко, 03-03-2007

Хмари падали в море. Облизане хвилями небо
обливалось слізьми і ховало нажахані зорі.
Перелякані скелі чорніли в безсилій покорі,
тільки обрій раз по раз над чимсь реготався вогнево.

Божевілля стихій обгризало терпляче каміння,
диким звіром тягнулось до постатей на узбережжі.
Буревій білопінно пісок біля ніг розмережив.
оніміло ворушаться губи - чи плач , чи моління...

Сім надій - безнадій , сім терпінь в нетерпінні сплелися,
як жіноча приреченість, стиснуті в згусток чекання -
нагорода за гріх перейшла в покарання коханням.
Сім знедолених доль піднялися в захмарені висі...

...У човні розшматоване впало вітрило додолу.
Хто - молився, хто - плакав покірно, хто берегом марив.
Та на мить розійшлись , розчахнулись розхристані хмари,
сім зірок показали рибалкам дорогу додому.

От щодо популярної теми правопису, . Згідно із сучасними нормами правильно - зачод, позаяк правопис цього нарєчія фонетичний.

Дана Рудик

За свій танець у нагороду
ти хотіла просити в Антипи
велике дзеркало,
нубійську невільницю
і золотом виткані шати.
Та шепотіла,
благала,
хмеліла,
навісніла мати :
– Голову... Голову
того вуличного крикуна
проси, доню...

І лежить вона на таці,
його голова відтята.
З обличчя
крейдяного
вправні руки ката
змили патьоки криваві...
Ніяка то втрата,
та й вигода ніяка –
ні тобі служниці,
ні срібного люстра,
ані обнови...
Лиш в очах його застиглих,
як живиця кедрова,
видно –
ти ступаєш легко
на лід ріки Сікоріс.
І начебто мороз лютує,
й немає відлиги...
Та скресає-ламається
під тобою крига,
що мечем безжальним
твою голову зносить...
Як хижа рибина,
ковта ріка твоє тіло,
а голову несе до берега
кваплива крижина...
Наче таця
перевернуту амфору
у винній калюжі,
що її хвилі змивають,
студені й байдужі...
Як руки одного
галілейського ката.

Добавлено (23-03-07, 01:20)
---------------------------------------------
Ганна Козельська "Над вежею гойдали дзигарі..." - теж сподобалося ДУЖЕ!

© Ірина Заверуха, 03-04-2007

Хтось церковними дзвонами знов проводжає життя
Хтось зустрічає зиму і ловить в долоні
Перший осінній сніг
Він зволожує наші вуста
І вмирає на тілі
Залишаючи срібні краплини
Під собою ховаючи вулиць брудних сміття.
Білим сяйвом на склі
Передзимові світлини...

© Vasyl R, 09-04-2007

Твої вуста з зими справляли піст,
Чекаючи на дзвони Великодні...
На краю усмішки неторкані безодні
Несли дзвінку і чисту благовість.

Вони говіли присмаком вина
І камертоном кликали в безмежжя...
Цілунками налилися сповна
У ніч святу, і в день воскресший...

9 квітня 2007, Україна

Я причаюся на самому дні

Театральний нуар

© Ksenka, 15-04-2007

Мої крила –
З бутафорних пір’їн.
Посіріли? –
Видирай і пери!
Назбирала
З-під ерзац-подушок,
З простирадла,
Що слугує за шовк.
Пух у плямах –
Мов колекціонер –
Начіпляла
На кожнісінький нерв…
Найчорніший –
З макабричних боа
Усіх інших,
Яких ти любував.

© Ганна Осадко, 17-04-2007

…Ну, чоловік. Ну, син. Ну, смертний гріх…
У твому світі, Боже, сипле сніг
Із дня у день... Замерзла твоя глина...
Одна хатинка – мерхла та сумна.
І я у ній – довічна, як зима, -
І перша, і остання, і єдина.

Вогонь і сон, турботи і пісні.
Які ті ночі, Боже, навесні?
Яка ото любов у сповиточку?
Він знову докоряє. Я мовчу.
Думки, мов саван білий торочу…
Ой люляй, люляй, Каїне-синочку…

Малий кота до хати приволік,
Той молоко розляв – і чоловік
Прогнав тварину… Хочеш, упізнаю?
Ха-ха! Він вдався в тебе – Божий син,
Господар світу – на землі – один –
Немов ця халабуда – привид раю!

Немов і я – його, і ще – немов
Цей світ чужий - то неземна любов,
Така ж холодна, Господи, як тіло…
І постіль, як пустеля, і вітри…
Ти бачиш, Боже? Тож сльозу утри…
Я знов вагітна…Себто, залетіла…

*************

оригінальна інтерпретація давніх симолів, чи не так?..

© Микола Шпаковський, 18-04-2007

ще можу сприймати всіх і нічого
повільно сповзаю по охололій стіні
чи то опадаючій і палаючій стелі
доволі спустошений зір сьогодні
і мої зізнання ні до чого тобі

(сюди сонце свій тулуб просуне мов санітарка...
єдине нагадування про мою задавлену болячку...
щоправда зумію відтворити із тебе нариси нью)

рвусь маршем у невагоме і не відчуте
і стомлене альтер-еґо підхопить мене
усадовить на трон як барона бароко
ще й скаже: сиди тут і ані руш язиком
...чистота не має потуги без любові тієї
яку наслідую конче любити і натщим єством...

(нагострені об поріг скальпелі... нитки... кілька крапель
валер’янки і на всяк випадок нашатир у флакончику...
натяк на зустріч під вербами когось немісцевого...)

певній знайомій моїй перукарці дивом пощастило
мільйон грошей виграти і вона втратила розум
коли прийшла додому а її дитина із ножичками
в туалеті різала чеки на дрібнюсінькі ромбики

(а пам’ятаєш як ми запускали змія повітряного
і скорботно було придивлятися як він борсався
між електричних дротів його очі іскрилися...)

а підніжжя весни заходиться сміхом цвітіння
а дитина чиясь знічев’я розіб’є шибку й коліно
і Якась не пробачить Якомусь зіпсуту перцем вечерю
по-неповнолітньому стискаючи записку з освідченням
зримувавши на лад свій епітети з Шекспіра і Біблії

(рибини це янголині сліди наповнені тілом і стичністю
змісту води і кисню... гадаєш що вони затаїли мовчанням?)

святі заступники і архангели декому за комір вихлюпують
холодну воду святу а потім клеять у кімнатах запліснявілих
шпалери з волокон аквамарину які пілігрими засмаглі із
китиць прощ молитовних виловлюють мозолястими сітями

(канапа ще тепла тілом... ти кавою оживлюєш турку...
з вершками буде в сам раз як на початок відліку...
сьогодні мушу виїхати ген-ген за мури міста...
мабуть що пропаду якщо не перевтілюся...)

знаєш вже як місяць сон мій хрестом вкорочений
і тисне на мене розп’яття відбивається на шкірі
коли вже здавалось що тримаю Бога за обидві ноги
дотеперішні горизонти були замінені новими шрамами

17.04.2007