© Дана Рудик, 08-04-2007

У домі не буде нікого. Нікого...
А на душі буде темно і пусто.
І час краплинами воску заплаче,
на різнотрав'я спливатиме густо.
Гірко опуститься хліб поминальний
на обрус білий жертовним чеканням.
Вітру нічного обернеться шурхіт
в сліпих віконниць старече зітхання.
Хрипко годинник вітатиме північ.
Хвиля шовкова вкриє розп'яття.
Пам'яті бранка, doña Desnuda
тричі промовить своє закляття.
Миртова гілка на рамі портретній...
Doña Desnuda викрикне ім'я...
Смерть, як дуенья стара, за плечима,
холодом жаху дихне їй у тім'я.
Чадно конатимуть вівтарні свічі...
Вірний закляттю, важкою ходою
Вежі Північної вічний Господар
тінь мовчазну приведе із собою.

Гаспидом страх заповзатиме в лоно.
Лоно гріховне... Doña Desnuda,
що тепер сльози, біль і сирітство...
Випалить серце любовна облуда.
З привидом дике, блюзнірське весілля...
З тінню навіки єднання потворне...
Той, що байдуже стоятиме поряд,
слова не зронить і не пригорне.
Вироком в ніч закрадеться світанок.
Час на печать... Та судилось прокляття.
З ним – неможливо. Без нього - не жити.
Що вороття, як немає каяття...

Вікна і двері - навхрест, щоб напевно.
Ладаном - стіни, аби стихли ночі.
Дітям накажуть - триматись подалі.
Дівам нашепчуть - відводити очі...

підготовка

© nfmnk, 28-04-2007

я подарую своє тіло тобі
тільки завтра
коли воно обросте знову
мохом жіночного запаху
теоретично звабливішого
за огіркову свіжість

тільки завтра
коли ніжний жовток
шкіри голеної
не ховатиметься під перепелиною
шкаралупою подразнення

коли запах крові вчуватиметься
вже тільки від покусаних
в очікуванні твого тепла губів

коли вже чистота не така блискуча
щоби бути чеснотою
не така молочна
щоби перебити іншу спрагу іншого рота

якщо ж ти прийдеш сьогодні
ми цілуватимемо одне одному плечі
прапори незайманості

а якщо все піде не за планом
то понесемо під доглянутими
нігтьовими пластинами
маленьких ластівок бруду
здряпаних зі взаємних спин
кожен до свого чистого дому
пишаючись тим

5 день циклу, 2007р.

до постригу

так і душу готують до постригу

(мовляв… треба виголити
а краще рвати пасма з корінням
отих несусвітніх роздумів
що нібито бог насправді є жінкою)

вкотре і вкотре зашпортуюсь «ніби»
на звукосполученні ТА!!!

Заплющуєш очі,
Вдаєш ніби спиш
Невже ти не відаєш?!
Кожної ночі
До тебе приходжу Я…

все, як і личить затворниці – чорні мої одежі

(якби ти міг знати… якби ти мав здогад,
що ці милосердні сестри насправді есесівки:
різати серце навхрест і божитись,
що це не свастика?..)

стіни не гоять непослуху – це як
тривале запалення – невиліковно, Та!!!

Заплющуєш очі,
Вдаєш ніби спиш
Невже ти не відаєш?!
Кожної ночі
До тебе приходжу Я…

Любов натщесерце – як шерсть на губах

(це так, від безвиході, просто клин-клином
майже трикутники диких гусей
що, помережавши небо, прямують на Схід,
і навіть на Північ. Чому ж ти мовчиш?..)

серпом відтинаючи коси і спомини,
чуєш?! Так легше, Та!!!

Заплющуєш очі,
Вдаєш ніби спиш
Невже ти не відаєш?!
Кожної ночі
До тебе приходжу Я.

Поезія
це наче магія
буває добра
світла
біла
а буває чорна
Поет нагадує мені дивака
у конусоподібній шапчині
кольору його поезії
який повсякчас нацуплює
завеликі окуляри на носа
а вони
неслухняно з’їжджають
і не дають змоги
нормально вчитатися
у стару
запорошену пилом
книгу з рецептами приготування
тих чи інших віршів
У кожному рецепті
перший рядок однаковий
Спочатку було Слово
а от яке
це вже на смак поета
далі додати
оберемок емоцій
пригоршню ерудиції
образності рівно стільки
щоб вірш
не був перенасиченим
і на кінчику ножа
сарказму
Усе це поставити
на вогонь власної критики
але до кипіння
не доводити
усе зайве випарується
згодом
І якщо ваша поезія
перемагає буденну реальність
вітаю вас
ви справжній Чарівник
і я знімаю перед вами
свою конусоподібну шапчину
кольору
моєї поезії

Здається, найрезонансніша поезія за історію ГАКу - 12 камєнтів, рахуючи безврємєнно втрачений Кокин,

Позачасся
© Ганна Осадко, 17-09-2007

...Так час піском між пальцями тече,
Так Бог кладе правицю на плече,
Так Фенікс помирає ще і ще,
Щоб жити.
Бархани тиші та декор століть,
Де вічне і не вічне відболить,
Де жовтень – мить, і ми у ньому – мить,
І вітер.

Щоб вірити, і вкутавшись у сни,
Мов лялечка, чекати до весни,
Коли яскравий квітень навісний
Відпустить…
І голос… Ні, не голос – тільки звук -
Він уночі проквилить, як малюк,
Шукаючи м’яких і теплих рук
Матусі…

Він поведе, він приведе у сад,
Слова впадуть під ноги. Листопад
Закрутить фрази. Час піде назад –
І стане…
І ми прозорі, вічно молоді,
У тих садах зостанемось тоді,
Де чорні води. Кола по воді.
Осанна.

дві кімнати семінарської тиші

© julia_stakhivska, 20-09-2007

дві кімнати семінарської тиші
дві керафки надбитого спокою
ви панотче віддихайтесь лише
роздягніться зніміть пантофлі

у притворі очей не встоїш
сповідальні малі за вмістом
у обдертих шухлядах столу
клуботяться семінаристи

їхні - одяг - білий і довгий
їхні - плечі - беруть за барки
у замкових віконцях - мовлю -
видно їхні чорняві зирки

панни ноги свої напінно
розливають у креноліни
ви панотче сховайте ключик
у притворі очей замшілих

[повз криницю]

Чорно-білі потяги зими
проминули станцію Коз[л]ятин.
Щем – додай, а відчай – відніми:
станеш сильним.
[хочеться багатим :-).

На подерту скатерку полів
осідає мертва позолота.
Я живу в країні, де голота
не смакує рими серед слів.

Для голоти – хліба і розваг!
А мені затьмариться… Й можливо,
у кількох римованих словах
стану вільним.
[хочеться щасливим :-)

Передмістя шибениць і плах!
Це моє повернення – як втеча
у минуле праведно-лелече,
за коротку вічність до тепла.

Від перону – кола по воді.
За відсутність – вирок і догана.
Заживе повернення й тоді
стану справжнім.
[хочеться коханим :-)

Я – b2, b8 – снігурі:
шах – і мат. Не виграти криницю,
де вода гартується у крицю
від зорі до вічної зорі.

Не сумуй. Лишається пройти
кілька вулиць – ось і двір Спокути,
де до столу звузяться світи
й хліба-солі.
[схочеться цикути :-(.

Крізь бокали – сонце навскоси,
хлібні крихти мнуться пластиліном.
Зграя слів шукає вирій клином,
серед них „спаси” й „не вознеси”.

Бути чи не бути – як вино,
пити чи не пити – як терези:
щоб не вибрав, друже, все одно –
станеш п’яним.
[хочеться тверезим :-)

Тоне небо в цинковій труні.
Вимерзають сльози на цямрині.
Пляшку – Галі,
квіточку – Марині,
рештки світу – Богові й мені.

Добавлено (Сегодня, 08:53)
---------------------------------------------
Вірлена

Чекання

Це ти, мій рідний? Скажи-но мені, це ти?
Я так чекала, що марила наяву.
Мовчить відлуння прогірклої самоти.
Я так чекаю, що, мабуть, не доживу.

А дні тремтять, і у венах вирує струм.
А дні летять божевільним рядком кантати.
І раз на рік одиноку сльозу зітру.
І я би краще в черниці, ніж так чекати.

І кожен подих минає мені, як вік.
І кожен день утікає мені, як птах.
Один земний напророчений чоловік
Не зміг дійти, загубивши себе в віках.

І він не хтів, чи хотів, а не знав доріг,
Чи проминув, загубивши мої прикмети.
І я навколішках, Боже, бо час пробіг,
Мені лишаючи тіні та силуети.

Бо стільки років – це ж, Боже, такий тягар,
Бо я забула врешті, кого чекала,
Бо в мене, Боже, зостався старий дзиґар,
А більше, Боже, я зроду собі не мала.

І тільки тиша лишилася наостанку.
Волосся сивіє, кров моя в жилах рідне.
Отак чекати роками безперестанку.
Це ти, мій рідний?

Добавлено (Сегодня, 20:21)
---------------------------------------------
На ГАКу з"явилася талановита авторка - Wanda N.
Ось її "Відьомське щастя":

Кудись її поділася мітла,
Магічна куля припадає пилом.
Отримала з лихвою, що хотіла,
Та спокою, на лихо, не знайшла

Не мала й гадки про такі дива,
Коли його собі причарувала,
Що соромливо вкриє покривало
Відьомське кодло і майстриню зваб

Вогонь – повільний, тільки під казан,
А в ньому, не хвости гадюк, а каша,
Боролася. Спочатку було страшно.
Покору голос серця підказав.

У шибу стук: відьмак чи вовкулака,
Чи лісовик - прохати могорич?
На Бога, то ж лише суха гілляка!..

Вона кусає губи з переляку,
А раптом заманеться погуляти
Нестримно у Вальпургієву ніч?

Добавлено (Сегодня, 20:24)
---------------------------------------------
І ще, від нашої знаної авторки Люби Долик:

Про скло, яке розбито

Розбито скло
вчорашніх сподівань.
І я – лиш промінь,
в скалочці відбитий.

Та геніальність болю
і повстань –
із цих уламків –
долю сотворити.

Себе знайти між вітру і пожеж,
між хмаровинням диму,
в попелищі.
Воскреснути,
знайти
свою безмежність,
як небо,
бути
і чистіше,
й вище!

Добавлено (Сегодня, 20:29)
---------------------------------------------
Зграбна річ від Ксенки:

Фенологія чоловічої парасолі

У чорній шкірі п’ясток
Міського птахолова –
До кігтів невразливий.
Нейлоннокрилий яструб
Вертає карколомно
Сюди в сезони зливи.

© Тарас Малкович, 26-02-2008

Не поривайтесь за обрій наввипередки

ваші спроби спинити сонячне піке

доводять Всевишнього до сміху.

А солоні моря наплаканих вами сліз

підсолоджені Богом мелясою з криги

кожне чекає на свого

криголама.

Бо кажете ви:

“Де ж-бо видано сльози

Розводити цукром!”

Вимірюєте ваше горе в проміле

і самі ж потопаєте

опинившись у ньому по шию.

Хтось мені каже що ми повкладалися в люльки

А я собі думаю так:

одні вкладають в люльки тютюн

і з насолодою їх викурюють

а інші таким чином

самі вкладаються в люльки

названі ліжками

і їх поступово викурює

невпинний життєвий плин.

Написати рецензію
Рекомендувати іншим

Нова рецензія


Ваше ім’я:
Бажаєте зареєструватися?

Назва:
Текст:
Навчитися писати рецензії можна тут

Рецензії на цей твір

боже піке
© Тетяна Мельник, 26-02-2008

Шізгара!

Небо Галактики вкрите дрібною росою.
Доки тверезий, не котиться долу роса.
А напиваюсь – приходить бабуся з косою
і прихиляє до мене мої небеса.
В тих небесах вогнеметом пропалено дірку,
ніби для ордена – ротний мені обіцяв.
Ротного вбило… не те щоб без ордена гірко,
сумно за ротного – серце не камінь в бійця.

Шізгара-а!

…Хлопці казали: одразу за Псами Гекати
різко наліво, а далі весь час навскоси,
де дивосвіт і смарагдове небо покате,
там канцелярія Бога – заходь і проси.
Там зорепад – як мука крізь надірване сито!..
Треба б побритися... добре що взяв Агідель…
здати трофеї... й тамтешніх когось попросити
мій вогнемет замінити на кращу модель…

Шізгара-а-а!

З Альфи Центаври додому рукою подати…
Наноснаряди порвали плацдарм на ріллю.
Хочу сопілку… для мого військового брата –
Хай перед боєм заграє мені Shocking Blue…
А на світанку, коли перестало хотітись,
два зорельоти з-за сонця зірвалися вниз.
Ми їх чекали! – й зустріли!! – а бісові діти
лізли і лізли, щоб перетворитися в слиз!..

Шізгара-а-а-а!

Кляті душмани!.. зелені-коричневі-сині…
Ввігнуте сонце… неначе моргнуло мені…
(чутно шипіння) …тримайтеся!.. (постріли) …свині!..
…Смерті немає!.. (шипіння)
…побачимось… (постріли)
…сніг…
.............

__________________________
Автор дякує геть усім – за все,
а окреме надлюдське спасибі – пані Мельник: за Псів Гекати. Мимо цих красивущих слів він пройти не зміг і назвав так віддалене сузір’я 3WR-243/F, за що й вибачається.

Добавлено (28-02-08, 11:27)
---------------------------------------------
Залізна Квітка
© Kolonjuk, 27-02-2008
С. В.
Моєму другові – ковалеві.

Все що сталось – мовби не зi мною:
синє небо вицвіло весною,
й добрi люди викопали яму
і поклали спати мою маму.

Добрi люди, я вам не забуду,
як оте добро стиснуло груди,
й вiдiрвалось серце, як пiдкова,
і приспала мiдна колискова.

Я скую важку залiзну квiтку,
хай цвiте безмовним грубим свiдком,
бо немає слiз, а як заплачу –
сльози легкi i солодкi наче.

Все що сталось – сталось як без мене:
впало з небом горе безiменне
й назавжди мене зробило винним,
що не буду бiльше мамi сином.

Я пiду один в байдуже поле,
як ходив дитиною до школи.
й буду вчитись в поля, в лiсу, в неба
не лишитись розуму без тебе.

Буду вчитись слухатися долi,
де прийдеться – в небi, в лiсi, в полi,
бути сильним, вiльним i самотнiм,
і не завтра бути, а сьогоднi.

Бо сьогоднi день – як на примiрку.
А менi i легко, й дуже гiрко.
Я актор двохактової драми:
в першiй дiї – я, а в другiй – мама.

Я не п’яний, хоч i випив лишку.
Спить матуся в дерев’янiм лiжку.
А над нею – вiсточкою сину –
олов’янi хмари-домовини…

А пiд ними дощ розправив крила,
і мене самотнiстю накрило.
Бо нiхто додому не покличе
й не побачить сльози чоловiчi.

2002

То є щось !
Проситься "Вурдалакам" до репертуару !

Київська відьма Ганнуся живе на Глибочицькій
І любить блукати містом
кожної
літньої
ночі.
Часто дзвонить мені
і запрошує
приєднатися -
Я відмовляюсь. Хоч іноді дуже хочеться.

Хочеться, як вона, ганяти котів подільських.
Лякати гульвіс. Гойдатись на баштових кранах.
Збирати туман, коли він над Дніпром клубочиться.
Та мені на роботу
вставати
потрібно
рано.

Я відмовляюсь...
Знаю: її вікно
На Глибочицькій кожної літньої ночі
привітно
світиться -
Та мені на роботу рано. Але перед сном
Я пишу їй листи
на зворотному
боці
місяця.

Добавлено (21-06-08, 01:06)
---------------------------------------------

Les fées
© Михайло Карповий Статус: *Командор*, 11-06-2008
Я бачив сон: була переді мною
осяяна галявина лісна;
стояли сосни щільною стіною,
співала і сміялася весна.

Були між трав нарциси та лілеї,
і кожний вдих – амброзії ковток;
літали білосніжно-ніжні феї
ледь ніжками торкаючись квіток.

Стрункі та граціозні, білолиці,
у зачісках сапфіри в сім карат.
У кожної із них чотири циці
утворювали правильний квадрат.

Чотири циці – пружні, соковиті,
звабливі, наче ягоди лісні...
І я „спинись!” хотів сказати миті,
і я від щастя плакав уві сні...

...І я прокинувся. Була година п’ята,
і тиша неприродньою була.
Я відтоді не міг спокійно спати:
була мені кімната замала.

О, я знайду країну ту чарівну,
в якій немає смутку і жури!
А подругу свою, напевно, кину:
замало в неї цицьок. Тільки три.

Добавлено (21-06-08, 01:08)
---------------------------------------------
Михайло, дякую за зюзькі, я їх так довго чекав...і ось...!!!