***
ми в сивий туман не вірили... всю ніч танцювали з деревами...
і слово магічне „осінь” із вуст мов листок злітало...
світанок зробив нас сірими загубленими королевами...
сховав у покоях бранок, веселих і юних літами...

туман зажадав веселощів і взяв собі в посередники –
чотири півголих дерева – їх пальці від зимна червоні
набрали туману пригоршні і став він водою темною
й краплини упали лунко з долонь їх у наші долоні

тепер нам щоночі маряться прогулянки попід хмарами,
здіймаємо руки-гілля, а сонце – неначе зблідло...
триває тремтіння містики, болить це чекання марева,
ті краплі глибоко впали, тепер вони – наше тіло...

тумане, королю осені, лінивий в своїй таємничості
навпомацки, але йдемо у твій незабутній вимір,
чекай нас у замку зимному, в бенкетному залі вічності,
готуй нам сріблясте пір’я і в чашах медові вина...

червень
Цілувати твої оберемки – втіха.
Вимовляти твоє ім’я. Стиха.
До твоїх притулитись плечей, ластів’ям попід стріху.
липень
Я в купальськім віночку зайняла свіч.
Я на тебе гадала в Купальську ніч.
Надійду, розпустивши косу, куди ти не поклич!
серпень
Спинитися понад силу: покіс і серп…
Поміж тіл загубилося двоє серць.
Ти показав, рідний мій, як це – бути ущерть.
вересень
Ти, певне, зірвав папороті квітку,
і мене загадав тоді, влітку,
бо я стала твоя так пристрасно, гордо і швидко.

Балада про золотих. І.

Нас не оплаче пташина глота
в кущиках глоду,
ми ж народились, моя золота,
з полум"я й льоду.

І не біда, що багряна зоря
в небі червонім,
бо загубили нас, зоре моя,
в Армагеддоні.

Тим бо й не тане в пригорщах сніг,
а обпікає,
тим бо й усіх - від святих до публік, -
всіх ми прощаєм.

Вийшовши з віку цикут і покут,
з простору й часу,
ми пожаліли, що світимся тут
тільки по разу, -

тільки тоді, як маленька чота
в бій ішла плаєм...
- Ти пам"ятаєш, моя золота?
- Я пам"ятаю.

Балада про золотих. ІІ.

Ніч конала в снах і болотах.
Шепоти лишались, як застави.
- Роздягнися з тіла, золота!
- Одягнися в тіло, золотавий!

І тяглась, як до гірських вершин,
до коси душа по зимних росах:
- Роздягнись, а косу залиши,
хоч на пам"ять, золотоволоса!

Я б тебе такою напоїв
ніжністю, що і мені не треба.
- Як же ти чесатимеш її?
- Так, як вітер навесні дерева.

- Ти мені болиш, бо я болю?
І затихло. Тільки дощ метався.
Перші півні піяли зорю
двом безодням. Ранок починався.

***************************

вітаємо шановного автора!!! надзвичайно тонкий та ліричний подарунок
дякую і вам, Ганно, за активну участь на сторінці поезії!!! (усі ініціативи заохочуються)

Майже гоголівське

Битися метеликом в очі вікон,
Знесилено марити твоїм вогнем –
На свою погибель, що сам накликав
Ще з минулого втілення у земне.

Дотліває за шибкою свічка зірки.
Опускається зашморгом світ-пітьма.
Прощавай, моя панночко. Було гірко –
Стало солодко... Здрастуй.
Я твій Хома.

*********

хотілося прокоментувати вірш, та бракує слів. До того, що вже сказав Татчин, важко щось додати...

З ПАРУБОЦЬКОЇ ЛІРИКИ

Співали півні вдалині,
Згасали зорі,
А ми лежали на рядні
В старій коморі.

Кусали шию остюки,
Ломило спину,
А батько гнув нам матюки
Десь коло тину,

І по леваді з рогачем
Ходила мати,
Й дитина сходила плачем
У нетрях хати.

А в нас - свій клопіт,
шепіт,
піт,
Цілунків - триста!
...І колихався твій живіт,
Як діжка тіста.

(Василь Триліс. Майже неопубліковане)

Правда класно

**************
класно...
і де ж вони, ті комори?...

Ірина Павленок, 08-04-2007

Заховай поцілунок у впадинку в мене на шиї…
Доторкнися вустами ледь чутно і час зупини.
Така мить... невловимо-тонка і подібна до мрії.
І так само непевна, як перше проміння весни...

Розгуби свої дотики – легкі, мов подих, по тілу...
Переплетення долі вустами читай по руці.
Світ довершеним стане від ніжно-земних перевтілень.
І від подиху твого, що в мене заснув на щоці...

Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.

Аби ще в жнива — то було б іще…
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко…
Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку
Не радістю вкриваю, а плачем.

Воно мені, мабуть, так мало бути.
Мабуть, воно так сказано мені.
Бо так вже склалось — не забуть, не збути,
Не призабути навіть уві сні.

Як чорний чай, як чорний чай Цейлону,
Мені це літо впало у лиман…
Цвів молочай. Посічкану солому
Везли з гарману — даленів гарман…

цей вірш я випадково прочитала на одному із інтернетівських сайтів (як виявилось тепер, без третьої строфи), то ж дякую за повну версію... Бо саме у третій строфі, як виявилось тепер, уся суть, чому ж бо ви не сказали мені цього раніше, пане Гаявата:

Воно мені, мабуть, так мало бути.
Мабуть, воно так сказано мені.
Бо так вже склалось — не забуть, не збути,
Не призабути навіть уві сні.

Раніше мене тут не було. Тому не міг сказати про пропущену строфу.
Але якщо не забуду адресу цього форуму, то час від часу заглядатиму.

До Гайявата:

(а я мала на увазі не лише пропущену строфу...)

Добавлено (16-04-07, 11:06)
---------------------------------------------
My mistress' eyes are nothing like the sun
(Sonnet 130) by William Shakespeare

My mistress' eyes are nothing like the sun;

Coral is far more red than her lips' red;

If snow be white, why then her breasts are dun;

If hairs be wires, black wires grow on her head.

I have seen roses damasked, red and white,

But no such roses see I in her cheeks;

And in some perfumes is there more delight

Than in the breath that from my mistress reeks.

I love to hear her speak, yet well I know

That music hath a far more pleasing sound;

I grant I never saw a goddess go;

My mistress when she walks treads on the ground.

And yet, by heaven, I think my love as rare

As any she belied with false compare.