Чому все більше батьків відмовляються робити щеплення своїм дітям, і чому це викликає стільки агресії в системі «охорони здоров’я»? Медична влада добре вміє приховувати компрометуючу її інформацію. Але все одно деколи до нас доходять історії про медичні інциденти, помилки та злочини. Так нещодавно в українських засобах масової інформації можна було почути про захворювання дітей після проведення їм проби Манту (тесту на туберкульоз). Інформація про негативні наслідки й ускладнення після щеплень просочувалася і раніше, але найстрашніші факти замовчуються.
В нашій країні не надається повна інформація про щеплення, а дані про кількість і характер ускладнень після вакцинопрофілактики недоступні навіть більшості лікарів. А ті лікарі, які проінформовані про шкоду вакцинації, своїм дітям щеплень не роблять, однак будучи найманими працівниками держави, повинні виконувати поставлені до них вимоги: заради теорії „колективного імунітету” домагатися максимального охоплення населення щепленням.
Що ж таке – щеплення (вакцинація), або як його прикрашено називають, імунізація? Для чого воно потрібне, і чи виправдовує себе ризик, на який ми наражаємо себе і своїх дітей, внаслідок обов’язкових профілактичних щеплень?
За твердженням ВООЗ, мета вакцинопрофілактики – вироблення колективного імунітету з подальшим зниженням або повним викоріненням інфекцій, „керованих засобами масової імунопрофілактики” (поліомієліт, кір, дифтерія тощо).
Унікальність щеплень полягає в тому, що вони наражають на небезпеку здорових людей і не мають на меті поліпшити їхній теперішній стан здоров’я. Щеплені ризикують своїм здоров’ям, навіть життям, заради кимось передбачуваної користі для себе та для інших членів суспільства. Більше того, проведення вакцинації допускає виникнення „припустимих поствакцинальних реакцій” (висока температура, блювота, неспокій, безперервний крик дитини, судоми і навіть остеомієліт, артрит, параліч лицьового нерва), які можуть проявитися як у день вакцинації, так і через 2, 5 або 12 місяців (!).
Цілком допускається також наявність так званого поствакцинального періоду, який характеризується пригніченням функції імунної системи та, відповідно, високою схильністю до різних захворювань. Відповідно до цього вакцинатори заявляють, що бути хворим після щеплення – це нормально. При цьому батькам ніхто із впевненістю не скаже, які поствакцинальні реакції слід вважати нормальними, а які – патологічними, і скільки триває цей поствакцинальний період для їхньої конкретної, а не середньостатистичної дитини. Так само ніхто не гарантує, що щеплення не стане причиною довічної інвалідності, а то й взагалі смерті (бажаючі перевірити готовність лікарів надати таку гарантію можуть попросити педіатра підписати документ, відповідно до якого він бере на себе повну відповідальність за результат щеплення).
Відповідно до українського календаря щеплень, протягом перших півтора роки життя дитина повинна отримати 9 (!) різних щеплень, причому перше (від гепатиту В) – у віці 12 годин життя, а друге (БЦЖ) – у перші 3-5 днів. У 2006 році дітям до календаря щеплень додали ще одну вакцину – проти гемофільної інфекції. Таким чином, як мінімум половину з перших 18 місяців життя дитина абсолютно законно повинна бути хворою або, говорячи мовою щеплювальної пропаганди, „перебувати в поствакцинальному періоді”.
Яким чином задумано зробити дитину здоровішою у майбутньому, якщо вона постійно нездорова протягом того часу, коли в її організмі розвиваються найважливіші системи, покликані забезпечити її здоров’я на подальше життя ?
На Заході вакцинальне навантаження на дітей є значно меншим. Щеплення від туберкульозу, гепатиту В, кашлюка, паротиту в багатьох країнах вже давно зникло з календаря щеплень. У Швеції, наприклад, щеплення проти кашлюка було ліквідоване ще у 1979 році (!) внаслідок недостатньої ефективності вакцинації та невиправдано високої частоти ускладнень. Що стосується туберкульозу, вже давно доведено, що це – проблема не медична, а соціальна, і хворіють на нього найменш матеріально захищені верстви населення. Щодо гепатиту В, який передається парентеральним шляхом (внаслідок медичних втручань, статевих контактів або при наркоманії), взагалі не зрозуміло, для чого потрібно щеплення від нього дітям, ще й в перші години життя. Мабуть, щоби організм новонародженого, замість нормального розвитку, витрачав останні сили на боротьбу з поствакцинальними реакціями, які ще на протязі місяця після щеплення можуть перейти в такі ускладнення, як набряк Квінке, артрит, міальгія, неврит очного нерва та параліч лицьового.
За теорією щеплень, краще завчасно перехворіти на хворобу у легкій формі, ніж пізніше захворіти важкою формою. Але навіть у тих батьків, які щиро вірять у всемогутність вакцинації, викликає великий сумнів необхідність проведення щеплень від цілком простих дитячих хвороб, як кір або свинка, не кажучи вже про краснуху або вітряну віспу. Ці хвороби залишають стійкий, зазвичай довічний імунітет, у той час, як щеплювальний імунітет швидко зникає, і, таким чином, хвороба виходить з дитячого віку, коли вона практично безпечна, у підлітковий і дорослий, коли її наслідки можуть бути набагато серйознішими.
Щеплення дітей породжує не тільки проблему зсуву хвороби в несприятливий для хворих вік, але й те, що щеплені дівчатка втрачають можливість набути довічний імунітет до інфекційних хвороб і передати його з молоком або через плаценту своїм майбутнім дітям. В результаті діти не отримують материнські антитіла, стають незахищеними від хвороб раннього дитячого віку, від яких малята в дощепленеву еру були захищені.
Незважаючи на масові профілактичні щеплення, а скоріше внаслідок них, смертність від інфекційних хвороб в Україні постійно зростає. Найбільший показник смертності спостерігається серед дітей. Зростає захворюваність на туберкульоз, епідемічний паротит (свинка) та гепатит В, при тому, що від цих захворювань проводяться обов’язкові щеплення. Крім кількісного зростання захворюваності на паротитну інфекцію, привертає увагу те, що ця хвороба із типових „дитячих” перейшла до ряду „дорослих”.
На відміну від демократичних країн, профілактичні щеплення в Україні є обов’язковими і навіть примусовими. Примусова вакцинація користується давно перевіреними методами: залякуванням, соціальним та бюрократичним тиском. Відмова у прийнятті на роботу, не допускання студентів до сесії. Щеплення дітям у пологових будинках, дитсадках і школах роблять без відома батьків. Нещеплених дітей відмовляються приймати в ясла, дитсадки та школи.
Для чого нашій державі так потрібна всеохоплююча примусова вакцинація населення? Думаю, навіть короткий опис історії насильницького впровадження щеплень та виникнення ще півтора століття тому антищеплювального руху, допоможе пролити світло на сьогоднішню ситуацію.
УРОКИ ІСТОРІЇ
На користь щеплень офіційна медицина завжди наводить як приклад ліквідацію натуральної віспи внаслідок введення вакцинопрофілактики.
Я теж колись вірила у цю казку. Все почалося у 1798 р. в Лондоні, коли там уперше зі своїм „відкриттям” з’явився фальшивий лікар Дженнер. Фальшивий тому, що титул F.R.S. (член Королівського товариства) він отримав нечесним шляхом, видавши спостереження свого племінника за життям зозуль за свої власні, а титул MD (доктор медицини) отримав, заплативши 15 гіней і показавши рекомендаційні листи від своїх друзів-лікарів. Відкриття ж взяте у лапки тому, що робота, в якій Дженнер намагався довести користь коров’ячої віспи для захисту від віспи натуральної, не мала практичного обґрунтування і вже через кілька років була спростована самим Дженнером.
Незважаючи на сумнівність „відкриття”, лікарі відразу зрозуміли, який чудовий потенціал особистого збагачення закладений у щепленнях, і ніякі приклади щеплювальних невдач та важкі ускладнення після них не могли зупинити хвилю сліпого захоплення. Для перекачування державних коштів у кишені медиків в Англії був навіть створений Національний інститут щеплення.
Вакцинатори багатіли, а натуральна віспа не звертала ніякої уваги на „науково обґрунтовану” боротьбу з собою. Епідемія виникала за епідемією. Публіка, побачивши всю марність щеплень, почала повертатися до старих методів боротьби з віспою – інокуляціями. Щоб запобігти цьому, медики посприяли прийняттю у 1853 році закону, за яким щеплення дітям стало обов’язковим.
Населення знову не висловило масового бажання рятуватися коров’ячою віспою від віспи натуральної, розчарувавши вакцинаторів. Тоді вони домоглися прийняття у 1867 році закону, згідно якого кожна дитина до трьохмісячного віку зобов’язана була отримати щеплення під страхом штрафу батьків або тюремного ув’язнення. Ані сплата штрафу, ані ув’язнення не скасовували обов’язковості щеплення.
Закон 1867 року був останньою краплею у чаші суспільного терпіння. У цьому ж році в Англії була створена Ліга проти обов’язкових щеплень.
Протягом цього періоду натуральна віспа, здавалося, дала невеликий перепочинок, так що могло виникнути враження про деяку користь щеплень. Проте англійців чекало страшне розчарування, коли у 1870-х роках почалася небачена досі епідемія натуральної віспи, яка сталася на тлі майже повністю щепленого британського населення і остаточно розвіяла щеплювальні ілюзії. За своїми розмірами вона перевершила найтяжчі „дощепленеві” епідемії. Зрозуміло, вакцинатори оголосили, що епідемія була наслідком того, що щеплень було мало, але з того часу щеплювальний бізнес на натуральній віспі покотився під укіс. Медичний істеблішмент і його лобісти в парламенті робили все можливе для збереження щеплювальних законів, або точніше буде сказати, щеплювального беззаконня.
Хоча в другій половині ХІХ ст. почалося стабільне поступове зниження захворюваності на практично всі недуги, що терзали людство з ХVІІ ст., лише віспа – єдина хвороба, проти якої був винайдений „істинний рятівний засіб” (щеплення), ніяк не вщухала.
Переломним етапом у боротьбі проти щеплень стала епідемія в одному з „найщепленіших” англійських міст, Лейстері, де від віспи померло 358 чоловік при 3 тисячах захворілих. Після цього жителями було вирішено, всупереч шахрайському законові, взагалі відмовитись від масових щеплень на користь санітарного контролю та ранньої ізоляції хворих. З тих пір, немов за помахом чарівної палички, у місті раз і назавжди припинилися епідемії віспи.
Лише у 1898 р. покарання за відмову робити щеплення було повністю викинуто з британського закону, а у 1907 р. було, нарешті, прийнято закон про свободу в щепленевому питанні.
СИТУАЦІЯ НА СЬОГОДНІ
Згідно закону України №27 про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, ст.27, „профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов’язковими”.
Ось які вакцини повинні отримати наші діти до 10 років згідно з календарем щеплень:
1 день — Гепатиту В2
3 дні — Туберкульозу (БЦЖ)
3 місяці — Гепатиту В2; Дифтерії, кашлюку, правця3; Поліомієліту4 (АКДП)
4 місяці — Дифтерії, кашлюку, правця3; Поліомієліту4 (АКДП)
5 місяців — Гепатиту В2; Дифтерії, кашлюку, правця3; Поліомієліту4 (АКДП)
12-15 місяців — Кору, краснухи, паротиту5
18 місяців — Дифтерії, кашлюку, правця3; Поліомієліту4 (АКДП)
3 роки — Поліомієліту4
6 років — Дифтерії, правця3; Поліомієліту4 (АДП) ; Кору, краснухи, паротиту5
7 років — Туберкульозу1
За законом України №29 про захист населення від інфекційних хвороб, ст.12, „особам, які не досягли п’ятнадцятирічного віку, профілактичні щеплення проводяться за згодою їх об’єктивно інформованих батьків”.
Проте це не має практичного значення, оскільки „дітям, які не отримали профілактичних щеплень згідно з календарем щеплень, відвідування дитячих закладів не дозволяється” (ст.15).
Дещо покращилася ситуація в пологових будинках із щепленням від гепатиту В, яке проводиться в перший день життя дитини. Лікарі вже самі почали помічати величезну кількість важких жовтяниць новонароджених, яка зросла в геометричній прогресії внаслідок проведення вакцинації від гепатиту. Тепер в пологових будинках від гепатиту В щеплять тільки за згодою матері.
У нашій країні відмічається зростання як не контрольованих, так і контрольованих засобами імунопрофілактики інфекцій.
Що стосується поліомієліту, з розвитком методів діагностики було встановлено, що його симптоми (ознаки) можуть викликатися абсолютно іншими вірусами. А власне поліомієліт зустрічається дуже рідко. І це – це є легке захворювання, якщо його правильно діагностувати і лікувати. За рекомендацією ВООЗ та Мінздорова України, протипоказом до введення вакцини проти поліомієліту є дисбактеріоз кишківника в дитини, тому що при цьому штам поліомієліту утворює стійке з’єднання зі слизовою шлунку, що призводить до хронічного дисбактеріозу. Чи бачили ви хоч одну дитину, якій перед цим щепленням провели аналіз на дисбактеріоз? Крім того, вакцинація дає ускладнення, при чому навіть медики обережно зазначають, що „зростає потреба постійного нагляду та реєстрації гострих млявих паралічів у зв'язку з можливістю появи вакциноасоційованих випадків поліомієліту”.
Викликає занепокоєння також дифтерія. У 2001 р серед хворих на легку форму щеплених було 85,3%, середньої тяжкості — 79,8%, тяжку — 75,4%. Померло 9 дорослих, з них 6 щеплених. Тобто щепленість дорослих досить висока, але розвиток у щеплених середньо-тяжких і тяжких форм свідчить про вади щеплення.
З 1995 року в Україні зареєстрована епідемія туберкульозу. Україна стоїть на першому місці в світі по розповсюдженості цього захворювання, і це при тому, що все населення – вакциноване! В багатьох Західних країнах вакцину проти туберкульозу вже давно не застосовують, адже доведено, що туберкульоз – хвороба соціальна. За повідомленням ВООЗ, „спеціалісти впевнені, що до 2015 року буде створена ефективна та безпечна вакцина проти туберкульозу”. (Тобто, та вакцина, якою ми користуємося сьогодні, є небезпечна і неефективна!) До того ж, як зазначає радник з питань туберкульозу європейського регіонального бюро ВООЗ, „розроблена 80 років тому і використовувана досі у світі вакцина не захищає від туберкульозу”!
В цьому році у Херсонській та Хмельницькій областях в дітей спостерігалася нехарактерна реакція на щеплення від туберкульозу. А у Вінницькій області після проби Манту захворіли 35 дітей. На це прес-служба МОЗ України заявила, що діти захворіли „на вірусні респіраторні інфекції, які властиві весняному сезону”. Але наші люди вже давно навчилися не вірити в такі „прості” пояснення чиновників. Адже відомо, що обов’язкові щеплення призначає Мінздоров, і це ж відомство розслідує всі випадки побічної дії вакцин.
„Не виключено, що причиною погіршення здоров’я дітей після проби Манту став нестерильний туберкулін, — вважає завідувач кафедрою мікробіології та науково-дослідницької лабораторії з вивчення туберкульозу Вінницького державного аграрного університету, професор Володимир Власенко. — І нами, і багатьма іншими вченими науково-дослідницьких установ України, Росії, Білорусі доведено, що туберкулін містить живого збудника туберкульозу, хоча за вимогами діючого стандарту він повинен бути стерильним! Вважаю, слід відмовитися від туберкуліну й вакцини БЦЖ, бо це препарати — аналоги з живим збудником туберкульозу!”
