Мені тридцять років. Так,вже тридцять, не багато і не мало, я завжди у всьому не впевнена,сама не знаю чому. Коли всі переходять дорогу на зелене світло мені чомусь хочеться перейти на червоне,а коли чекаю в черзі до зубного лікаря хочеться закрити вуха і тікати куди очі бачать. А ще в мене є подруга дитинства Люся, вона дуже низького росту,худенька і не виговорює букву «р». Одного разу, десь в третьому класі, вчителька з української літератури проводила контрольну роботу ,я добре не пам’ятаю,яке завдання там було,але в кінці уроку кожен з учнів мав розповісти своє враження про почуте на уроці. А Люся встала і тихо сказала:коли я “вилосту”то буду «дилектолом» школи. Діти сміялися до сліз. Вчительці також було смішно,але вона заспокоїла дітей,а Лізі поставила оцінку"5". Ми тоді не зрозуміли чому Марія Іванівна так поступила,але тепер,коли пройшло багато років,я її нарешті зрозуміла…
Ліза і справді закінчила університет,правда вчителькою української мови вона не була,але математику знала так,що напевне навіть вночі могла говорити про формули. Так,як ви вже знаєте , Ліза завжди була впертою,вона завжди добивалася того, про що мріяла. І ви не повірите,два роки назад у на-шій школі появився новий директор. І цим директором стала Єлизавета Макарівна,так-так,моя Лізочка. Марія Іванівна вже була на пенсії,але поздоровити Лізочку прийшла. В цей день Ліза світилася від щастя,адже це була мрія її життя. Такого молодого директора,в нашій школі ще не було,та і з району не дуже погоджувалися,та всі вчителі зібралися і написали заяву в районне відділення,відповідь прийшла через два місяці. Так Ліза стала директором школи,та все ж таки,щось тут було не чисто. Ну не могли так просто взяти і призначити на місце директора молоду жінку. А за все це Лізочка має дякувати нашій дорогій вчительці української мови ─ Марії Іванівні. Марія Іванівна,також була задоволена,адже це вона побачила в маленькій дівчинці сильну натуру,і вона завжди була впевнена в цій ,трохи дивакуватій дитині. І вона з радістю їй допомогла,мала вона деякі знайомства… А я? Я на відміну від своєї унікальної подруги ніколи не йду вперед,а можна так сказати "обходжу боком"- ні вперед ,ні назад. Думаю,що настав час з вами познайомитися. Мене звати Карлотта Молюскіна. Так із іменем і прізвищем мені,якщо так можна сказати, дуже пощастило…
В школі мене прозивали "маленький карлик",але я…,ну в мене правда ріст 1,89,ну погодьтеся зі мною,для карлика це занадто. "Маленьким карликом " я була десь до класу восьмого,а потім всі почали мене кликати "ракушка",це вже тепер пішло не від імені,а від прізвища. Цього я вже не могла пережити,і я вирішила всім відімстити,і за ім’я і за прізвище. Я прийшла додому і вирішила придумати план своєї помсти. В мого дідуся,а він був художником,було багато різних фарб,клею,декілька пензликів і…кнопки. І тут я подумала,а що,як я…
До школи я прийшла сама перша,підійшла до парти Квасю-ка,приклеїла йому чотири кнопки,а сама заховалася в роздягальні. Продзвенів дзвінок,діти поспішили на уроки я зайшла в клас останньою і тут я побачи-ла,що парта Квасюка пустує…Біля нього ніхто ніколи не хотів сидіти,тому-що він жив з бабусею,яка йому до їжі давала дуже багато часнику,запах стояв не-стерпний. Та героєм він став,коли придумав мені цю дурну кличку,після то-го,всі почали його поважати,та сидіти з ним за однією партою не наважився ніхто. Першим уроком у нас була хімія. "Хіміком"був Гнида Василь Степано-вич,так йому також не пощастило,прозивалися йому "гнидвас»,прізвище ім’я,по-батькові,все разом.
─ Добрий день,діточки,сьогодні у нас буде контрольна робота,я вам роздам листочки з завданням,а сам сяду на місце Квасюка,так,як його сьогодні не-має,а мені буде добре спостерігати ззаду за вами. І не вспіла я сказати і сло-ва,як "гнидвас"сів за парту Квасюка… На другий день мої мама з татом були в школі,так-що експерименти по хімії,я запитала на довгий час,а про те ,що "ракушка" "гнидвасові" проколола заднє місце,знала ціла школа.
"Ракушкою" я була не довго, бо з того часу мене почали боятися, не так боятися, як не хотіли мене чіпати,щоб я ще щось не вчудила. Зараз,коли я згадую ці пригоди мені стає смішно,а колись я все це приймала до душі. Особливо мені запам’ятався один випадок. Того дня була дуже гарна погода. Я І Ліза,так-так,теперішня директорка школи,і моя сама найкраща подруга вирішили піти в кіно. А то вже літні канікули підходили до кінця,а ми ще ніде не були. Я вирішила розпустити свої коси,але те,що я побачила в дзеркалі мене засмутило до сліз. На дворі жара,а в мене ви думаєте,що? Правильно,відгадали ─ «герпес» …Так,я знаю,що коли він приходить,особливо до мене,"живе "зі мною два,три дні. Виростає,стає ще більший,переходить з одного місця на друге,стає різного кольору . Спочатку крапочка маленька-маленька,потім,як черешенька,потім,як гнила сливка,а потім як та смердюча жаба. Я на жаб дивитися не можу. Так ,але я хотіла іти в кінотеатр,що придумати? Я припудрила губи,взяла слухавку ,і вирішила подзвонити до Лізи,цікаво який там буде фільм?
─ Привіт, Лізонько,так-так я вже готова,а до речі,як фільм називається?
─ Комедійний ─ відповіла Ліза,а назва така смішна…
─ А,яка?
─ "Жаба,в якої був герпес "- правда смішно?
─ Дуже,відповіла я,і поставила слухавку. Факт того,що в кіно я не пішла . Спочатку я подумала,що Ліза з мене насміхається,але вона ж не могла знати,що в мене цей клятий герпес. Ну,чому завжди я?Чому,коли я тільки про щось помрію,як зразу щось стоїть на перешкоді. Дитинство,юність,дуже гарний період,та все проходить. І зараз,ці всі біди,які колись нам здавалося,були чи не найбільшими в світі,зараз здаються просто смішними. А ,коли ти,ще починаєш разом з кимось жити,тобто вийдеш заміж,то взагалі катастрофа. Ні-ні я нічого не маю проти заміжнього життя,але перші дні це просто вулкан,який от-от вибухне…