[ГПКЧ ]
Головна » Статті » ХУДОЖНІ ТВОРИ » Кока Черкаський

Буки-бурумбуки
1. 
 З темного надвечірнього неба періщив  холодний весняний дощ, вірніше то був не  простий собі дощ, а найсправжнісінька злива, а ще точніше – гроза.  Час від часу небо тріскало навпіл, і з небесного розлому виривалася на волю кривава блискавиця, а за мить після спалаху  усіх, хто мав вуха,  ошелешувала  і потужна громовиця.

Була якраз саме така травнева непогода, про котру кажуть, що добрий господар у таку непогоду і собаку надвір не вижене.   Тому практично всі місцеві жителі  сиділи вдома, а відпочиваючі та туристи, що приїхали  на огляд Буцького каньону,ховалися по готелях, граючи в казино, розважаючись на дискотеках чи просто релаксуючи в  комфортабельних номерах.

Та коли  учергове небо розітнула  блискавка,  спалах освітив  дивну чоловічу постать у чорному довгому  плащі. Чоловік нерухомо стояв на самому краєчку прірви, нітрохи, очевидно, не  боячись, що  раптовий порив вітру може скинути його вниз з кільканадцятиметрової висоти  у бурхливі темні води Гнилого Тікичу.

В цей час до парковки чотиризіркового готелю "Небо&Рак”, блимаючи фарами,  під”їхав  рожевий  "Мітцубісі-Кольт” найновішої моделі, і з нього  хутко вистрибнули дві енергійні  білявки. Портьє  сів за кермо і став маневрувати, паркуючи "Кольт” поміж чорних "мерсів” та "бех”. Білявки тим часом  увійшли до фойє готелю, де їх відразу гостинно зустрів поважний та елегантний метрдотель пан Іван Нечипоренко, корінний місцевий житель, котрий  свого часу  і продав  свою зайву земельну ділянку київським інвесторам для будівництва  цього готелю. Тепер, звісно, він жалкував за цим, ті нещасні кілька тисяч доларів  його сім”я вже давно проїла та прогуляла, а землю тепер не повернеш.

- Проходьте, проходьте, шановні пані, будьте, як у себе вдома.  Ну й погода, вас не дуже намочило? Може, хочете чаю, кави? Є дуже непогане  натуральне  італійське еспрессо, а ні – то можемо запропонувати вам  з дороги чогось міцнішого.

Дівчата замовили теплого джину з сіллю, випили  його залпом, мов ті заядлі пияки,  і стали заповнювати анкету. В графах "національність”, "освіта”, ”мета приїзду” та їм подібних білявки, мов змовившись,  ставили жирні прочерки, а у графі "сімейний стан”, котра лише    нещодавно з”явилася в готельних анкетах, акуратно і каліграфічно вивели "сімейна пара другої категорії”.

Чергова по готелю, машинально звернувши увагу саме на записи в цій графі- сімейним парам необхідно  надавати номер з двоспальним ліжком- мимохіть скривилася: знову ці лезбійки! Але , стримавшись, доброзичливо і майже невимушено посміхнулася  відвідувачкам, мовляв, ну лезбійки – то й лезбійки, з ким не буває, тепер і лезбійки-люди,  та привітно простягнула  ключі від  люксового номера:

-Ось, дівчатка, візьміть, будь ласка, ваша кімната номер триста три, на третьому поверсі, з видом на водоспад.  Ваші речі вам занесуть за хвилину.  Приємного відпочинку, дівчатка!!  Не забудьте – у нас сніданок з семи-тридцяти, так що не спізнюйтеся!!!

Білявки повернули  вже до ліфту, як раптом одна з них обернулася і запитала:

- А що це там за придурок  в плащі  стоїть під дощем?

Метрдотель  та чергова по готелю посміхнулися і, перебиваючи одне одного, похапцем стали відповідати:

- Та, це наш тут  один мєстний...
- Місцевий наш один... не бійтеся, він безобідний...
- Хоч і сумашедший, але безобідний, так...
- Він там завжди стоїть....  мухи не зобидить...
- В тюрмі відсидів  двадцятку, заробив туберкульоз, тепер лікується...
- Та ні,не двадцятку,а двадцять три  роки відсидів,мав сидіти двадцять п”ять, але випустили досрочно....
- За хорошу поведінку....

Останні слова вже були адресовані в нікуди,так як двері ліфту за білявками зачинилися  і лічильник став відраховувати поверхи.

Метрдотель замовк, про щось довго думав, а потім сказав черговій по готелю:
- Оце, Никифорона, скільки тут працюю, а ніколи  з тим  придурком не говорив, і навіть як його звати не знаю.

Чергова по готелю знизала плечима:
- А шо з ним говорити? Придурок собі – та й придурок. Що з придурка візьмеш? Ну шо, кіно дивитися будемо?

- Та... не хочу, набридло вже,- відмовився метродотель.- Весь час одне й те ж саме.
- А я подивлюся. Все одно  робити нема чого. То хоч подивлюся на тих лезбійок. "Сімейна пара другої категорії”, подумаєш! Раніше таких  в тюрму саджали, а зараз вони "сімейна пара”! Боже, куди ми котимося!!

Чергова клацнула перемикачем і вивела на монітор  кадри відеокамер спостереження з триста третьої кімнати.  Стомлені дівчата саме роздягнулися і вкладалися  спати. Хвилин із десять чергова  вдивлялася  в монітор, а потім спересердя сплюнула і вимкнула  його.

-Все. Кіна не буде. Поснули.

За вікнами гриміло, блискало, ревіло...
Це була перша у цьому році травнева гроза.

2.
Ранок видався напрочуд ясним та сонячним. На небі  не було ані хмаринки, жодного натяку на те, що вночі лютувала гроза.  Повітря пахло дивовижною свіжістю, настояну на ароматах  бузків та конвалій. Яскраво-жовті кульбаби  золотавими гривнями всіяли зеленосмаргдову  траву,  від квітки до квітки квапилися непосидючі  джмелі та грайливі метелики, осьо отак би ліг у цю зелень трав, та розкинув би  руки, та й лежав би отак  аж до самого  вечора...

Скрипучими дерев”яними сходами з третього поверху до фойє спустилися вчорашні білявки, вдягнені – що ті метелики!- в однакові  білосніжні платтячка з жовтою оторочкою,що сягали не нижче їхніх колін. Дівчата були вмиті, свіжі, хоч і скромно – але в міру нафарбовані, з підведеними  віями, доглянутими на руках і ногах нігтями, на вигляд – ну просто щасливі дванадцятикласниці  після вдалого випускного екзамену з давньоєврейської літератури.

- Доброго ранку!- проспівали вони дуетом і голосно та безтурботно засміялися.
- А, це ви, -  спросоння пробурмотіла чергова по готелю.- Повставали вже? Як вам тут у нас  спалося, на новому місці?
- Дякуємо, добре.
- Поснідали?
- Та так... Там того сніданку було – омлет і чай. Скажіть, а до Умані звідси далеко?
- До Умані? Годину їхати автомобілем, а що? Вам треба в Умань???

Дівчата засміялися:
- Так, нам учора треба було в Умань. Але ми десь збилися з дороги, заблукали. А як ваше місто називається?
- Та, яке в нас місто? У нас не місто, у нас село. Селище. Якщо точніше – то містечко. Буками називається. Містечко Буки. А ви що оце, не знали, куди приїхали?
- Так  заблукали ж ми. Знаків не бачили, бо дощ  сильний падав, блискало так, що  навіть джі-пі-ес не працював.

Дівчата підійшли до кофейного  автомата і стали робити собі каву. Причому одна з білявок, на вигляд трохи старша, виявилася більш  комунікабельною, охоче відповідала на запитання  і підтримувала розмову, інша ж, молодша, насупилася і мовчки пила  напій з пластикового стаканчика.

- Еге ж,- погодилася чергова, - дощ був знатний учора. Як писав Пушкін -”люблю грозу в началє мая”. А чого це вам в Умань припекло? Парк хочете подивитися? То подивіться у нас, у нас не гірший.
- Та ні, нас туди на корпоратив запрошували, ми повинні були показувати шоу, але ж заблукали.... і не показали. А жаль – був би хороший заробіток.
- А що за шоу?- запитала  чергова, хоча вже  й сама здогадалася.
- Та... Лезбі-шоу. Ми ж ці... лезбійки, сімейна пара другої категорії та за сумісництвом балетна трупа "Сафо та Ліліт”... Ви не смійтеся, ми – двократні чемпіони України, а учора  в Черкасах  брали участь у черговому півфіналі з лезбі-шоу. Думали ще в Умань проскочити і трохи підзаробити. Та от... Не вийшло...
- Угу... "Сафо і Ліліт”... Стривайте - "Сафо і Ліліт”?.. Щось я десь так чула про вас.
- Так, ми  останнім часом  потроху стаємо знаменитими.
- Точно-точно! "Сафо і Ліліт”!! А це не вас ото нещодавно показували по телевізору, що Тимошенко вас  нагороджувала орденами Богдана Хмельницького за перемогу на "Європорнобаченні”??
- Ги! Так, то були ми!! Правда, прикольно?? Сама Тимошенчиха нас  вітала!! І, до речі, це вона  на наше прохання три роки назад видала закон про сімейні пари.

Чергова зітхнула.

- І давно ви цим.... балєтом займаєтеся? - запитала у старшої білявки.
- З  шостого  класу! А що?
- Та так... нічого... Це вже що, десять років ото... лезбіяните?
- Одинадцять. Ми з Ліліт з самого початку разом,  спочатку це все було підпільно, а  три роки назад, коли вийшов отой Закон, ми з нею одружилися і стали вже офіційно працювати як лезбі-балет. Так що в нас все по закону.
- А я ж оце теж десять років пропрацювала на одному місці, в цьому готелі, але що я заробила? Анічогісінько! Ледве на хліб з маслом і вистачає. А у вас – оно, машина, брільянти, ордени! В готелях по три тисячі ночуєте!
- Та ну що ви, не переживайте так сильно, тітонько! Ще заробите! А ні- то йдіть до нас у балет, будете третьою, - засміялася Сафо, схопила Ліліт за руку, і вони вибігли на вулицю.
- Тіпун вам на язик, щоб ви показилися, простітутки нещасні!- прошепотіла  сама до себе чергова і тихо заплакала.

3.
- Гарно тут, скажи, кохана? -запитала Сафо у Ліліт, коли вони стояли  на краю прірви, де вчора уночі бачили  дивного чоловіка в чорому плащі.
- Так, гарно,- погодилася Ліліт. Проте, незважаючи на  навколишні захопливі  краєвиди, вираз її обличчя був таким, начебто вона  жувала кислий лимон.
- Ліліт, та що оце з тобою таке? Прихворіла, чи що?- не вгавала Сафо.
- Ти знаєш, у мене таке відчуття, що я наче тут колись вже була і все це бачила.
- Ну, кохана... це називається "дежавю”. Буває. То й що?
- Не знаю.... сумно якось на душі...
- Облиш! Це тобі сумно, бо ми не втрапили на ту вечірку в Умань і не заробили "капусти”. А так- чого сумувати? У нас все добре, кредит  за цей місяць погасили, у фінал пройшли. Все класно!
- Хочу дитину.
- Тю-ю-ю... А я думаю-гадаю, що це таке з нею, а вона знову за старе! Яку  ще дитину, кохана?! В тридцять років будеш мати дитину, а зараз, поки молода,  працювати треба, "капусту” заробляти! Народиш дитину – її ж доглядати треба, кормити чимось.Це ж не іграшки....
- То й що? Все одно- хочу дитину. І мені набрид вже оцей наш "балєт”, просто якось не стримаюся – і...
- І що, кохана? Підеш працювати? Іди, працюй, як ота  бабуля в готелі. Просидиш все життя на одному місці, розтовстієш, а потім тебе виженуть з роботи на пенсію, будеш  виживати на три тисячі гривень в місяць. Або ще гірше – потрапиш в колгосп, буряки полоти, як оце моя бабуся... Тобі,кохана моя,  заздрять  мільйони дівчат, а ти таке говориш.  З жиру бісишся.

До дівчат підійшов якийсь місцевий хлопчик:
-Тьоті, а хочете, я вас проведу в Долину Привидів? За сто гривень?

-Ні, хлопчику, -відповіла Сафо,- ми не  хочемо ні в яку Долину  Привидів.
-Тоді, тьоті, може ви  купите в мене путєводітєль з картою? Всього за двісті сорок гривень?
- Ні, дякуємо, нам не потрібна твоя карта.
- Тьоті, ну купіть хоча б щось у мене. Може, ви хочете сувеніри? Ось у мене є свистунці, є  "котик”, є "равлик”, є "рак-неборак”, "коза-дереза”. Є копії уламків трипільських глечиків. Недорого.
- Хлопчику, відстань! Не бачиш, дорослі тьоті розмовляють! Йди собі...
- А я вас знаю, тьоті! Я бачив вас по телевізору! Мама казала, шо ви – простітутки!
- Ану! Пішов!- Сафо аж замахнулася на малого.
- Чекай!- стрепенулася Ліліт.- Покажи, що там у тебе?
- Лі, кохана, ну що ти , чесне слово?Навіщо нам це  сміття?-здивувалася Сафо.- Хай його лохи купляють.
- Хлопчику, як тебе звати?-запитала Ліліт у малого.
- Хведько.
- Чуєш, Федю, покажи оту штучку. Що це за таке?
- Це свистунець "рак-неборак”, у нього свистять, ось так, дивіться.

Малий приклав свистунця до рота  і щосили дмухнув. Пролунав слабенький, ледве чутний  свист. Сафо скептично усміхнулася:
-Ги! Щось воно не дуже свистить.
-Чекайте, тьоті, там треба отвір розширити. Або ні, візьміть ось краще оцього "равлика”, він гучніше свистить, ось дивіться!

Він приклав чергового свистунця до  губ, дмухнув, але і цей свистунець не дав належного звуку. Хлопець від сорому аж залився червоною фарбою.

- Чекайте, тьоті, дивіться! Зараз!!
Він  спробував подути в "козу-дерезу”, і в повітрі раптом пролунав  гучний свист.  Від несподіванки Сафо і Ліліт аж відсахнулися. Ліліт навіть розсміялася:
- О! Хведю, то це ж те, що треба! Скільки?
- Триста п”ятдесять гривень прошу, але вам віддам за триста сорок!
- Ти дуже щедрий хлопчик, - усміхнулася Сафо, вийняла дві двухсотки і простягнула хлопчику.- На,здачі не треба, і запам”ятай: ми – не проститутки, і мамі своїй привіт передавай.
- Дякую, тьоті!-хлопчик вихопив з рук гроші і, підстрибуючи, побіг собі далі.

Ліліт повернулася в сторону протилежного берега каньйону і голосно дмухнула в свистунець.    Гучний свист вирвався зі свистунця на волю, відбився від  протилежної скелі і пішов гуляти каньйоном. А Ліліт свиснула ще раз, ще, і ще. Здавалося, що відтепер метою її життя  стало стояти на урвищі  і свистіти у свистунця.

- Ну, кохана?- вирішила звернути на себе увагу Сафо.- Тепер тобі нарешті стало веселіше?
- Угу!- відповіла, не випускаючи з рота свистунця, Ліліт.
- То що, може підемо, щось з”їмо? А то я щось тим омлетом в готелі не наїлася.
- Угу! Зараз!- сказала Ліліт, продовжуючи свистіти.
- Ну, то  вже ходімо,- смикнула за плаття Сафо свою подругу.

Ліліт розвернулася та, сміючись і час від часу посвистуючи в "козу-дерезу”, попленталася за Сафо до ресторану.

4.
Вони зручно вмостилися на відкритій терасі, звідки відкривався чудовий краєвид на водопад і на весь каньйон. Офіціант услужливо приніс їм меню та вовняні пледи: сидіти в затінку на протязі було досить некомфортно.

- Ти хоча б тут, в ресторані, не свисти, добре, кохана?- попросила  Сафо у Ліліт.
- Добре, не буду,- погодилася Ліліт, розглядаючи зблизька свистунця. - "Коза-дереза”... А ти не знаєш, чому козу назвали "дерезою”?
- Не знаю,- відмахнулася Сафо, вивчаючи меню.- Ти що будеш замовляти?
- А я оце змалку  весь час думаю, чому  якщо "коза” - то обов”язково "дереза”. Що таке взагалі означає "дереза”?
- А ти не думай про таке. Багато будеш думати – швидко постарієш. Скажи краще, що будеш замовляти?
- Саф, а там в меню є "кленовий листочок”?
- Який ще "кленовий листочок”?
- Ну як, хіба ти вже забула? "Бігла через місточок – ухопила кленовий листочок”.
- Тю...  Тобі досі казочки в голові? Кленового листочка немає, але ось є "салат з одуванчиків”. Можеш собі замовити, всього лише за сто сімдесять п”ять гривень.
- Ну, то давай, спробуємо. Ніколи такого салату не куштувала, хоча  всюди пишуть, що це смачно, дієтично і корисно.
- А питимем що, кохана? Джин, віскі?
- Слухай, а "водиці крапелька” там є?
- Нема! Запитую тебе по-нормальному: джин, віскі з содовою, мартіні?
- Ні, я нічого такого пити не буду, давай  замов мені морквяного фрешу.
- З мартіні чи без?
- Без, -відповіла Ліліт і щосили дунула в "свистунця”.

Сафо хотіла нагримати на подругу за непослух, але тут на свист відразу прибіг офіціант.

- Слухаю, пані?
- Відбивну по-жашківськи, два салати з одуванчиків, мартіні і морквяний фреш.
- Добре, ваше замовлення прийяте.

У залі з”явився скрипаль, котрий став ходити поміж столиками та награвати якусь сумну ліричну мелодію. Скрипаль був  літнім, але кремезним і міцним чоловіком, можна навіть було сказати – чолов”ягою, і було дивно, що такий міцний та кремезний чолов”яга  награє на маленькій скрипочці таку сумну ліричну мелодію. Такий козак  повинен був би щонайменше на трубі чи на валторні грати який-небудь військовий марш, а не таку сумну та ліричну мелодію, яку  зазвичай награють в одеських  забігайлівках   підстаркуваті євреї, котрим доля не посміхнулася  свого часу  виїхати до Землі Обітованної.

Ліліт заслухалася його  грою, стала за ним  стежити і щось таке у його поставі , у його манері гри  і взагалі у манері його поведінки їй здалося знайомим.  Щось таке, начебто чергове дежавю.

- Слухай, Саф, де ми його могли бачити?- пошепки запитала Ліліт у подруги.
- Кого?
- Ну його... отого скрипаля...
- А звідки мені знати? Ніде ми його бачити не могли. Ми тут вперше.
- Але він так на мене дивиться... начебто ми знайомі...  щось таке в його очах....
- Це тобі здається. А  дивиться він на тебе так, бо ти  йому подобаєшся, і він хоче тебе трахнути. А коли він проходить у тебе за спиною, то так він дивиться на мене. Бо я йому теж подобаюся. Бабнік він.  Хоче сексу на шару, тому і так дивиться. Але нічого в нього не вийде.
- Та ні, ти не розумієш... Він не сексу хоче, а чогось іншого...
- Ну, коли не сексу, то грошей. Кохана, чоловіки – вони такі  свині, що завжди хочуть або сексу, або грошей, або їсти, або дивитися футбол. На ось лише сотку, настроми йому на смичок, то побачиш -відразу перестане  так на тебе дивитися.
- Та ні, тут щось інше...
- Ой, кохана, перестань. Ще може бути, що впізнав тебе, бачив по телевізору, як нам ордени вручали, то й упізнав. Скільки завгодно може бути причин, що він на тебе якось так подивився.

Офіціант приніс дівчатам замовлення.  Сафо відразу взялася мордуватися з  відбивною по-жашківськи, а Ліліт стала колупатися виделкою в салаті з листя кульбаби.

-М-да, від цього салату не схуднеш....- філософськи зауважила вона через деякий час.-Це як  зупа із сокири. Тільки замість сокири тут листя кульбаб, якщо його, звичайно, не забули  покласти.

Салат з листя кульбаб  складався з різної зелені, серед яких, можливо, й було листя кульбаби, тоненьких кілець редиски, перепелиних яєць та чорносливу, і все це було досхочу  приправлено  оливою  та притрушено зверху тертим  твердим сиром "пармезан”. Окремо на тарілці лежали дві величезні імператорські креветки, одна велетенська чорна маслина та тоненька скибочка цитрини, посипані жовтими пелюстками якоїсь квітки, ймовірно кульбаби. Завершали композицію  кілька кілець  свіжих тепличних помідорів.

-Нічогенький салатик,-погодилася Сафо. - Від нього, кохана, точно не схуднеш.
(фрагмент твору)

====================
Вас цікавить додатковий заробіток?-$$$ для web-майстрів
Категорія: Кока Черкаський | Додав: koka (12-10-09)
Переглядів: 1008 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]