| Головна » Статті » ХУДОЖНІ ТВОРИ » Прозові твори інших авторів |
Смаль Юлія. "Де жа вю".
Він сидів у залі і, зачаївши злість, на межі божевілля спостерігав за доповідачкою. Три хвилини на доповідь. Три хвилини, за які згадалися гріхи всього життя. А попереду ще вечір. Як же сидіти поруч, на віддалі простягнутої руки, і не мати змоги навіть слова мовити у її бік? А вона неправдоподібно дитячими очима розглядала слухачів, питаючи вигином брови: ну що, будуть заперечення, зауваження? "Ха, аякже! З чого ти взяв, що я не впізнала тебе?! Варто тільки подивитись в твої темно-сині очиська, як одразу перед очима пропливає прощання. Я!!! Я! Пропонувала тобі себе! Мені було лише шістнадцять! І що ти відповів? Смішний! Для чого ти тепер, через десять років так на мене дивишся? Чогось хочеш? Пізно вже. Я не маленька дівчинка, щоб розтанути під цим жагучим поглядом. Ще не знаєш? Ти навчив мене усьому! Навчив бути сильною" . Тільки ввечері два погляди, чорний і темно-синій, схрестились, аж дзвін пішов. Він смикнувся, наче від удару, а вона витримала. Їй байдуже до його думок. Тим більше, на його безіменному пальці обручка, як і в неї. Ніхто ж не знає, що ця обручка вже давно нікого не об’єднує. "Боже! Нічого особливого!, - вмовляв він себе, дивлячись на її зосереджене обличчя. Та варто було їй заговорити до когось, посміхнутись, підняти очі, як обличчя змінювалось. Сміх, по-дитячому нестримний, милозвучно пестив вуха, глибокий грудний голос вабив, тонкі, трохи неправильної форми губи складалися в класичну усмішку Джоконди. – За стільки років вже двічі змінилась влада, а мене досі вабить до неї!" Довелося важко сковтнути липку слину, від цих переживаннях на зубах виникла оскома. Гормони киплять. - Ну, дякую вам, шановні друзі. На сьогодні все, можемо розходитись, - сказав головуючий. - До побачення, - вона повернула русяву голову так, що світло, як бризки з води, розплюскалось навколо. Він намагався стриматись, щоб не рвонути за нею. Але таки вийшов з кабінету швидше, ніж сам собі пообіцяв. Наздогнав її на сходах. - Привіт, Михайле! Давно тебе не бачила, - просто сказала вона без жодної емоції на обличчі. - Ти чекала, що я тебе наздоганятиму? - Я знала про це. - Звідки? - Ти забув, що я казала тобі ще в шістнадцять. - Ти багато мені тоді сказала. - Міш, я думаю, нам немає про що говорити, - я поспішаю, мене дома чекають, таксі вже перед входом, - втомлено зітхнула вона. – Все, що мало бути сказано, прозвучало. З тих пір нічого не змінилося. Ти сам зробив свій вибір. До побачення. - Стій, - він стримав її, схопивши за руку так, що вона скривилась. – Перепрошую. Можна тебе запросити на каву? - Для чого? - Просто, по-дружньому. - Дружби між нами бути не може. До побачення. - Бувай. Він, як обпльований, стояв на тротуарі, звідки тільки що від’їхала машина. В принципі, її правда, усе було саме так. Але. Як він, майже тридцятирічний чоловік міг тоді почати зустрічатись з дитиною, по суті? Їй же було шістнадцять! А він тільки починав свою політичну кар’єру. Скільки слів було сказано, як болісно стримувся жар в жилах, як хотілося тоді схопити таке рідне, м’яке тільце і міцно притиснути до себе! Навіть через десять років згадувати боляче. А ще тоді вона пообіцяла, що без неї його життя буде порожнє, нікому не потрібне. Все так, все правда. З дружиною прожив тільки рік, а зараз, щоб не розлучатись тихенько жили собі окремо один від одного. - Міш, ти чого тут стовбичиш? – налякав раптовою появою кум. – Пішли вже. Може, на пиво? Моя сьогодні дома, не хочу туди йти. - То для чого живеш? - Ай, вирішили поки заради доньки разом попробувати. - Хм. Ну, йдемо на пиво. - Слухай, бачив сьогодні, як ти на Віту витріщався. Що, подобається? - Не те слово, – знову звело від оскоми щелепи. - Так цей, вона ж сама. - Як, а обручка? - А твоя? - Це щоб не діставали. - Ну, в неї так само. Вона вже років зо три не живе з чоловіком. Хороша дівчина, - кум давно не полишав спроб налагодити особисте життя друга. - Слухай, відстань. - Та я ж нічого, кажу, просто, що гарна вона. "Сама? Ти сама? Чого ж мовчиш? Боїшся?" – він посміхнувся. Якби хтось побачив ту посмішку в світлі перепрацьованого ліхтаря, налякався, стільки недоброго зловтішання в ній було. В задимленому підвалі бару, оформленого під якесь тюремне підземелля, він прийняв остаточне рішення: "Ти будеш моя, навіть якщо опиратимешся!" Дзвінок в двері підняв Віту з ліжка. Вона не чекала гостей, та й рано ще. Невмита, заспана, в халаті, накинутому на голе тіло, підійшла до дверей і завмерла. Пульс ударами молота загримів у горлі, то збільшуючи, то зменшуючи викривлене зображення у вічку дверей. Невпевненою рукою відчинила. Для чого? Бо давно вже знала, що цей день настане. - Привіт, - голос зі сну трохи хрипів. - Привіт. На ось, - він простягнув кульок з чимось їстивним. – Ти ж, напевно, вчора нічого не встигла купити після засідання. - Дякую, але я не снідаю, в основному, а каву завжди маю. Заходь. Він зайшов в спартанське житло, яке аж ніяк не можна було назвати жіночим. Єдине, що видавало мешканку, — пара трусиків на батареї в кухні. Він усміхнувся, побачивши цю деталь, а вона, почервонівши, рвонулась прибирати неподобство. Білий холодильник, чисто вимита біла плита, білий стіл і одна табуретка – гості сюди не ходять. - Ти сідай, я зараз стільця принесу, - сказала вона. - Не поспішай. Сьогодні вихідний. - А чому ж ти пішов з дому, та ще й так рано? – з кімнати викрикнула вона. - Та так. Запала тиша, щось в кімнаті гупало: мабуть, складала диван, закидала розкидані речі до шафи. В кухні не було жодної квітки, кольорового магніта, хоч чогось, що б надало цій стерильності домашнього затишку. В цю квартиру тільки приходять ночувати. Тут немає душі. Михайлові стало сумно за стільки потрачених років. Він почувався винним перед цією маленькою жінкою з рожевими трусиками в кишені. - То що, ти з дружиною теж не живеш? – хитро запитала вона, розчесуючи своє коротеньке волосся. - Ні, ти ж знаєш. - Чому прийшов. - Вибачитись. - А тобі не здається, що пізнувато? Ти мені не потрібен. І ніколи не був, – відчуття абсурдності суперечки посилювалось. Все це вже було. - Це неправда. - Чого ти хочеш? – вона починала злитись. - Тебе, - підхопився він на ноги. - Пізно. - Нічого не пізно! Повертатись ніколи не пізно! Я повернувся! Ти цього чекала! Чого тобі ще? – схопився він на ноги. - Йди, - прошу тебе. – Йди! Мені було спокійно без тебе! - Тобі було ніяк без мене! Тебе просто не було. Михайло зловив її долоні, що не могли собі знайти місця, а потім судомно стис в обіймах, аж їй потемніло в очах. Він нахилив голову, щоб спіймати її губи, але вона відвернулась. Вперся носом в тоненьку тремтливу жилку на шиї. - І мене не було! Вона випручалась. - Я хотіла тебе. Ти був мені потрібен! Я знала, що не зможу жити без тебе! Але ж тобі, такому видатному і талановитому не було до мене справи! А те, що я після тебе не могла дивитись на жодного чоловіка! Ти – найстрашніше, що трапилось в моєму житті. Так, мене не було без тебе і тільки вчуся бути, але ж ні! Тобі треба з’явитись! ЗНОВУ! – вже кричала Віта. - Мені була справа, - пробував спокійно говорити він. – Завжди була. - Ти для чого прийшов? – вперлася вона, починаючи плакати. — Вчора ще все було так спокійно. - Переконати тебе, що за десять років змінився. І ти змінилася, - він знову горою навис над нею, взяв в руки її обличчя, підняв, заплакане. Неймовірно довго дивився в це обличчя. Притиснувши її до стіни, не дав вивернутись цього разу, насолоджуючись призабутим смаком її губ, поки вона не припинила відвертатись. Його язик пестив, дражнив, запрошував і вона прийняла запрошення. Тоненький поясок, що стримував її халат на плечах, наче сам собою розв’язався, і тканина, тихо шурхочучи, ковзнула до ніг. Він уперше за багато років забув, де він, світ танцював навколо них кольорові танці. - Я так давно цього хотів, - останнє, що він зміг сказати. Водив рукою по ніжній шкірі, залишаючи червоні сліди. Не міг стриматись, щоб не стискати її сильніше, щоб не завдавати, нехай солодкого, але болю. А вона не противилась, м’яко поступаючись. Тонкі пальці незграбно розстібали його сорочку, одночасно зазираючи всередину, легкими дотиками електризуючи його тіло. На одному видисі він підхопив її на руки, заніс в кімнату. Розгублено озирнувся. Ні ліжка, ні дивана. Вона усміхнулась, вказуючи пальцем на шафу, складається! Смикнув шнур, засміявся, коли на них ледь не впала ціла шафа, ліжко опустилося на підлогу. Михайло поклав її на матрац, марнувати час на розстеляння постілі не хотілося. Цього ще не було, все нове. Від шиї рукою провів до живота, зачепивши чутливі затверділі вершинки... - Ну, привіт, - муркотнув він у вухо, лягаючи поруч... Юля Смаль | |
| Переглядів: 1777 | | |
| Всього коментарів: 0 | |