[ГПКЧ ]
Головна » Статті » ХУДОЖНІ ТВОРИ » Кока Черкаський

НА ТОМУ КІНЦІ ДРОТУ

На тому кінці дроту.

 

Офіс організації нещодавно змінив  прописку: перебрався із людної столиці до невеличкого районного центру. В епоху інтернету  немає необхідності перебування у густонаселеному людському мурашнику. За порівняно невеликі кошти організація придбала величезний особняк із підземними гаражами і кількома гектарами землі, де організувала собі невеличке поле для гольфу, кілька тенісних кортів і два басейни. Зв'язок зі світом  забезпечували кілька супутникових антен, крізь високий електрифікований паркан не прошмигнула би і миша, прислуга приходила раз у два дні, продукти завозили із єдиного в цьому райцентрі супермаркету раз на тиждень.  Садівник  за кілька місяців перетворив простір навколо будинку на едемський сад,  і, спостерігаючи  за особняком з вулиці, можна було подумати, що тут поселився заможний, успішний бізнесмен зі столиці. Взагалі кажучи, десь так воно і було. Тільки не зовсім зі столиці і не зовсім бізнесмен.

Він був середніх років, не молодий і не надто старий, вираз обличчя був не те, щоб мужній, але і безвольним його вважати не можна було, вдягався  не те, щоб у модний одяг, але і не з базару. Звали його… Звали його по-різному. Одним він був відомий під іменем Шарль, інші вважали, що  він Хуан, в Києві довгий час його знали як Миколу Петровича, ісламський світ називав його Раміз. Він розмовляв кількома мовами світу, умів грати  в гольф, поло, покер, не кажучи вже про великий теніс та преферанс. Вікенди проводив на Мальорці або на лижних курортах в Альпах. Був неодружений, але постійно мав при собі близьку подругу, яка його обожнювала. Близькі подруги час від часу  кудись безслідно зникали, але їх місце більше двох днів не залишалося порожнім.  От і зараз Оксана пірнала  у басейні, як та золота рибка…  Він деякий час стежив крізь вікно з броньованим склом за подругою, усміхаючись одними лише краєчками губ.

Задзвонив телефон. Він трішки вичекав і ліниво підняв трубку.

- Алло!

В трубці, на тому кінці дроту лунав схвильований голос французькою.

- Шарль, бонжур! Це Муса. Негайно ввімкни Сі-Ен-Ен!

Шарль перемкнув телеприймач – величезну плазмову панель на півстіни – на вказаний канал. Дикторка схвильованим голосом розповідала  про злочинні дії терористів в Мадарані, столиці однієї з африканських країн. Терористи, вимагаючи  автономії південно-східної частини країни, замінували кільканадцять  мадаранських будинків  і погрожували їх підірвати, якщо уряд на протязі двадцяти чотирьох годин  не  ухвалить декрет про автономію. На підтвердження своїх намірів два будинки вони вже  підірвали, загинуло багато людей, в тім числі іноземних громадян.

- Ну як, Шарль? – кричав Муса. – Ти бачиш? Ти бачиш нашу роботу? Півсотні трупів, півсотні, Шарль! А завтра буде ще більше!  Шарль, нас весь час вистежують, нас вистежують, Шарль, якщо ти залишаєшся  нашим союзником, Шарль, треба ще грошей. Ми потребуємо твоєї допомоги, Шарль!

- Наш договір залишається в силі, я так гадаю? – перепитав Шарль.

- Звичайно, Шарль, нема питань, Шарль, як тільки ми стаємо автономними, половина  акцій  золотих  копалень твої, Шарль.  Шарль, нам треба ще п'ятнадцять мільйонів, до  завтра, але наш рахунок заблоковано, ми відкрили новий рахунок, Шарль.

- Давай  номер рахунку, гроші будуть у вас через три години.

- Шарль, Аллах тебе щедро винагородить за твою допомогу!

Муса став начитувати зашифрований номер рахунку, після чого роз'єднався.

Шарль зайшов на свій сайт, ввів паролі, набрав необхідний рахунок, завершально клацнув мишкою. Все. Гроші  навіть менше ніж за три години будуть в одному з мадаранських банків.

Тиша тривала недовго, хвилин тридцять. Потім пролунав дзвінок, на дроті був Бомбей. Шарль, чи як тепер його називав співрозмовник, Ракшмі, перемкнувся на один з телеканалів Індії. Так, велика техногенна катастрофа на одному з хімічних заводів. Жовта хмара невідомої речовини накрила кілька районів міста, це близько ста тисяч  чоловік. Сто тисяч смертей.  Причини катастрофи невідомі. Працює державна слідча  комісія.

- Ну як, Ракшмі, ти задоволений? – запитували з Бомбея. – Ми просимо за це небагато, по сто доларів за кожен труп. Всього дванадцять мільйонів.

- А що ви  вимагали від влади? – запитав Ракшмі.

- Ми? Нічого, це просто так,  несподівано  з'явилася можливість, так що ми навіть не встигли  підготувати ніяких вимог.

- Ви що, не могли вигадати хоча б щось? Хоч якусь дрібничку? Хоча б про  ту ж саму кашмірську незалежність? Чи хоча б про лібералізацію зовнішньої торгівлі? – Ракшмі був явно не задоволений.

- Ракшмі, друже, ну не сердись. Нам понад усе важливе твоє добре і сердечне ставлення до нашої організації. Якщо ти вважаєш, що дванадцять мільйонів за таку роботу надто багато для твоєї організації, ми згідні на половину.

- Половину? Шість мільйонів? Ні, це надто багато. Я заплачу вам по десять доларів  за тіло, і це, вважайте, забагато. Рахунок у вас той самий?

- Друже Ракшмі, ми солідна, поважна організація, і у нас вже понад двадцять років один і той самий рахунок в тому ж самому банку. Ждем коштів, друже, і хай тобі щастить! Слідкуй за подіями, незабаром ми тобі обіцяємо, що на карті з'явиться третій Пакистан!

Потім були дзвінки з Японії, Австралії, Бразилії, Аргентини. Зателефонували також пройдисвіти з Туреччини, котрі хотіли привласнити собі результати землетрусу в Анталії, мовляв – їхній вибух чотирьохсот грамів тротилу в місцевому кінотеатрі, де сидів десяток глядачів, спричинив землетрус силою в сім балів, внаслідок чого загинуло сто вісімдесять чотири особи. Ракшмі-Шарль їх суворо попередив: наступного разу при спробі обману вони самі перетворяться на купу лайна.

І знову дзвінок. Приємний оксамитовий голос  емансипованої арабки на тому кінці дроту привітав його:

- Раміз, хеллоу, це резиденція шейха Аштара. Він бажає говорити з тобою.

- Так, я  буду розмовляти з вельмишановним шейхом.

- Раміз, алло, це я. Як ти мене чуєш? Добре? Дякую тобі за  оту чудову репродукцію Пікассо! Вона чудово вписалася у інтер'єр мого кабінету.  До речі, ти дивився сьогодні Сі-Ен-Ен?  Бачив, що робиться в Мадарані?  Два будинки зруйновано вибухами терористів, цих недостойних свиней! Ми їх відслідковуємо, але дуже повільно, Раміз. Ми  дуже не встигаємо, не вистачає техніки.  Вони весь час змінюють дислокацію, паролі, частоти… Моїх спеціалістів не вистачає, щоб  поставити остаточну крапку  у цій справі. Ти ж чув, мабуть, що вони хочуть? Я не можу надати їм автономію, тоді все золото потече мимо  державної  скарбниці. А вони за це золото організують  армію найманців і остаточно захоплять владу у країні. Раміз, нам необхідна допомога твоєї організації, яка є, я  знаю, лідером  серед доброчинних організацій світу у боротьбі з тероризмом. Мені потрібен додатковий кредит – п'ятдесять мільйонів доларів.

- А наша стара  домовленість  у силі? – запитав Раміз, котрий майже увесь час мовчав.

- Звичайно, звичайно, я ж дав слово шейха. Твоя дочірня фірма буде мати ексклюзивну концесію на розробку золотоносних  пластів, єдина вимога – всі оборудки  виконувати  через центральний банк  Мадарана.

- Я ціню Вашу позицію, вельмишановний шейх Аштар. Вважайте, гроші у вас будуть за три години.

- Дякую, Рамізе! Хай благословить тебе Аллах. Я би ще поговорив з тобою, але ж сам розумієш…

Раміз поклав трубку і задоволено мугикнув. Налив собі боржомі, із задоволенням випив. День проходив непогано.

Черговий дзвінок вивів його із задуми. Підняв трубку. В трубці почулося  ніякове покашлювання.

- Кхе-кхе, драстуйте, Миколо Петровичу. Це я. Ну що, грошики нам перечислили? Як не будете? Ви що, Миколо Петровичу?  Ми ж роботу зробили, он же по радіо сказали, що вона попала в автокатастрофу. Це всьо,  значить, гаплик. Як не гаплик??  Вона ж попала в катастрофу?  Попала! З жигулями? З "капєйкою"?? Як це - з "капєйкою" ? Я ж посилав фуру, камаза, длінномєр! Ну да, на бориспольском шоссе. Тю, як це – на мосту Патона? На мосту Патона ударилась в "капєйку"? Ну так заждіть, Миколо Петровичу, ну а  я тут при чом?  Кхе.. Я хіба винуватий, шо вона стукнулася з "капєйкою"?  Я свій обйом работ виповнив, подав фуру на Бориспольське шоссе, обеспечив алібі, а то, шо вона стукнулась с капєйкою – так то не мої проблєми. Не мої заботи, да…Я би хотів свої дєнєжки получить, як було обєщано, двєсті тисяч – і ні центом мєньше. Я ж вам не якийсь сержант … етот… Петренко. Так…. Так….Так… Нє, ну я вас пойняв, Миколо Петровичу, дорогой,  я пойняв….я беру свої слова обратно… Нє, ну ви ізвініть, ну в послєдній раз, якось так сорвалось з язика.. Шо, вже був "послєдній раз"?  Е, так то коли було! То  ж іще год назад було, то ще при Кучмі  було. Зараз же у нас всьо по-новому, новий президент, нове правітєльство, да… С бєлого … С чістого ліста, як кажуть у нас на Вкраїні, да… Так шо ше раз мене ізвініть… да… Ну хотя би за арєнду  камаза? Нє? Ну, нє -  то нє. Досвіданія. Кхе-кхе… Да. А нащот саркофага  - ви подумайте, да, ваша фірма-донор  переводить нам, напрімєр, сто лімонов  на етот долбаний саркофаг, а ви лічно получаєте откат десять. На карман, да… На лічні, так сказать, карманні  расходи… Нє? А за двадцять процентов? Нє?? Ну, нє -  то нє. А двадцять п'ять? І за пятдєсят не погодитеся? Інтєрєсний ви чєловєк, Микола Петрович, ви шо ж, хочете болєє пятідєсяті процентов отката? Ага. Ну так би сразу і сказали. А акції черкаського завода феросплавов, нє? Контрольний пакєт? Пятдєсят шесть процентов, із ніх большая половіна на кіпрской фірмє? Нє? А цех по випуску ексклюзівной майоліки  в Бєрдічєвє, сто процентов акцій, нє? Та шо ж вам прєдложить, га?

Раптом у кабінеті пролунав дзвінок на інший телефон, і Микола Петрович попрохав свого балакучого співрозмовника передзвонити через півгодини. Микола Петрович перемкнувся на розмову з новим абонентом. У трубці лунав схвильований жіночий голос.

- Колінька, вони  на мене  вчинили замах! Уявляєш?? От курви! Підіслали якусь ржаву "копійку", повний багажник помідорів,  зверху помідори, всередині помідори…. Вони що, подуріли?  Навіщо ж було з помідорами? Тепер ті всі помідори розкидані по мосту Патона, уявляєш?  Машини проїжджають по них,  чавлять, весь асфальт червоний, таке враження, що тут море крові, тільки трупів нема, ха-ха. Так, мої хлопці зараз його розкручують – хто підіслав, навіщо і тепе. Якийсь грузін… Та, мені нічого страшного, ліве крило трохи помнулося, доларів на п'ятсот – шістсот роботи. А його копійка – всмятку! Вдрєбєзги! Йому ще повезло – живий залишився, ремінь врятував, лише рука ліва зламана. Ну, буде впиратися – мої хлопці йому і другу зламають. Корочє, чого дзвоню. Ти, Колінька,  питав про саркофаг, про фінансування країн-донорів і таке інше. Я тебе включила до списку, оту твою австрійську фірму. За це ми продаємо тобі задешево Здолбунівський гірничо-збагачувальний комбінат, ну  там, де уран.. Ну, ти в курсі.  А ти за це моїй фірмі на острові Мен відписуєш двадцять відсотків акцій. Двадцять. Ну, а тоді подивимося, і будемо якось далі працювати. Все, бувай, до понеділка. Да, ледве не забула – той старий, ну ти в курсах, шо оце через нього зараз весь міст Патона в кетчупі… Він, коротше, мені набрид… Якого дідька лисого  він  за мною всюди стежить? Як не вміє, то нехай не береться… Зроби що-небудь, щоб він від мене відстав. Все, цілую, як-небудь здибаємося. Не хочеш мене до себе запросити на вікенд? В басейні поплескатися? Всьо-всьо… я пожартувала, нема мені часу з тобою… За діда даю півцарства і коня в придачу.. ну ти поняв, не по телефону… Все. Пока.

На тому кінці натисли клавішу відбій. Микола Петрович довго дивився на телефон, тихо посміхався, наче щось згадував. Нарешті  відкинув мрійливість, відкрив сейф у стіні кімнати, вийняв із нього клавіатуру з антеною, увімкнув автономне живлення, ввів код доступу, приклавши  великого пальця лівої руки до дактилосканера.

Знову пролунав дзвінок телефона.

- Так, Микола Петровичу, це опять я. Пол часа минуло. Так, на чом ми  там остановілісь? Бердічєвський цех майоліки в прольоті, да?  А канєвський лікєро-горілчаний завод, нє? Шо ви кажете? Картіна Васнєцова "Трі богатиря", шо ви мені подарілі?  Как же, висить у мене в кабінеті, осьо тут, прямо напротів, за два шага від мене. Цифри внізу слєва? А шо, там якісь цифри  хіба є? Ніколи не бачив. На фіга трьом богатирям якісь цифри? Посмотрєть і вам сказать? Миколо Петровичу, це ж мені вставать со стула. Це ж мені  підніматься треба,  з моїм-то радикулітом!  Десять тисяч платите? Та ви шо? Новими сотками? Микола Петрович, да ви мертвого уговорите! Щас … щас… так… восємдєсят два..нє восємьсот двадцать трі. Да, восємьсот двадцать трі, точно. Как піть дать.  Восємь-два-три. Таким мєлкім почерком. Нє удівітєльно, шо я раньше не помічав. Молитися? А нашо молитися? Я ж іще умирать не собіраюся…

Микола Петрович, він же Ракшмі, набрав кнопками  клавіатури   цифри  вісім-два-три  на верхньому  рідкокристалічному індикаторі, а потім ці ж самі цифри на нижньому індикаторі. Натиснув клавішу "Ентер". На тому кінці телефонного дроту пролунав оглушливий вибух. Микола Петрович виключив  живлення, склав телескопічну антену, зачинив клавіатуру в сейфі.

Поглянув у вікно на свою подругу. Вона  лежала  посеред басейну на надувному матраці, котрий мав форму  шестикутного місяця,  і  читала якийсь  жіночий роман. 

- Піти скупатися, чи що? – подумав Микола Петрович.

… Він з розбігу шубовснув  у басейн,  проплив відразу туди й назад  вісім разів, щоразу пірнаючи під надувним матрацом зі своєю подругою. Потім звалив її у воду, вона дико верещала, а він брав її грубо, по-тваринному.  Після чого лінькувато проплив ще два кола, виліз на берег і приліг відпочити на шезлонзі. Трішки навіть задрімав. Розбудив його телефонний дзвінок.

- Алло, Колінька, це я.  Чуєш, я тобі ото про старого говорила. Про діда. Ну ти поняв про що? Так от,  ти  ще нічого не робив? Нічого й не роби! Мої люди  годину назад з ним розібралися. Підірвали його. Остальне не по телефону.  Включиш увечері останні новини, там будуть говорити.. Ага… так що півцарства потерплять до іншого разу, Колінька. І коник теж зачекає.  Та ти не переживай, все інше залишається в силі. Та ні. Я  ж слово честі даю.  Шо?? Ну да, висить ота картина у мене вдома…Шишкін, "Дубовая роща", чи що?  Цифирки тобі сказати?..

 

06.04.2006

Примітки. Твір написано 6 квітня 2006 року.
Вперше було опубліковано на сайті ГАК.
Твір неодноразово зачитувався  публічно  на  т.зв. "гоголівських читаннях".
Увійшов до паперової збірки "ТРАНС"  та до аудіокниги "Транс".

Авторський переклад російською мовою  НА ДРУГОМ КОНЦЕ ПРОВОДА

Категорія: Кока Черкаський | Додав: koka (22-11-15)
Переглядів: 222 | Теги: транс, на тому кінці дроту | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]