Назад

У 1773 році англійський парламент прийняв «Закон про торгівлю чаєм», за яким ввезення чаю було обкладене високим митом. У колоніях відбулися збори, на яких висувалася вимога: «Ніяких податків без згоди народних представників!». До цього часу американські купці завезли величезну кількість контрабандного чаю . Прибуття в Бостонську гавань англійського судна з вантажем чаю загрожувало затоварити ринок. Тоді кілька американців, перевдягнувшись індіанцями, 16 грудня 1773 здійснили наліт на це судно і повикидали короби з китайським чаєм у води гавані.

Ця операція, що отримала назву «Бостонське чаювання» і стала важливою віхою в розвитку революційних подій, була організована бостонськими масонами. У книзі «Історія масонства» («Масонство в его прошлом и настоящем», в 2 т. / Под ред. С. П. Мельгунова и Н. П. Сидорова. — Репринтное издание 1914—1915 гг.), що вийшла під редакцією С.П.Мельгунова і Н.П.Сидорова, говориться: «Сучасні американські масони з гордістю згадують, що під час знаменитих подій з бостонською партією чаю... приміщення ложі св. Андрія у таверні «Зелений дракон»  відігравало роль «гнізда, в якому висиджувалися патріотичні змови», і що саме звідтіля отримала свої  "індіанські" костюми більшість «синів свободи»,  котрі розправилися з чаєм; у книзі протоколів ложі за цей день розміщено лаконічний запис: «брати віддали свого часу одержувачам чаю», а на полях кілька разів написана заголовна літера «Т» ( Tea - чай)».

Як і у  Європі, у США серед  "верхів суспільства" поширювалося масонство. Проголошуючи своїм завданням боротьбу за ідеали свободи, рівності і братерства, масони залучали до своїх лав чимало людей, які прагнули до поліпшення життя народу. У XVIII столітті серед масонів були видатні вчені, письменники, композитори, які щиро бажали вдосконалення світу. Немає сумніву в тому, що боротьба проти англійського колоніального режиму відповідала сподіванням багатьох американців. Водночас керівники масонів в Америці, як і в інших країнах світу, приховували справжні цілі своєї діяльності у  різних країнах. Насправді  головною метою таємної і широко розгалуженої організації була боротьба за захоплення влади «вільними каменярами», серед яких все більшу роль зігравали верхи швидкозростаючого буржуазного класу.

У 60-70-х роках XVIII століття у США було створено кілька масонських лож. У 1731 році до  масонів  був прийнятий Б. Франклін, видатний вчений, який вніс значний внесок у розвиток природничих наук і системи освіти у  США. Будучи переконаним прихильником буржуазних цінностей, Франклін протиставляв феодальним цінностям індивідуалістичну буржуазну мораль. З плином часу Франклін став ідейним вождем американської революції.

У 1751 році масоном став і майор королівської армії, плантатор і рабовласник, майбутній головнокомандувач революційних сил Америки Джордж Вашингтон. Масоном був і керівник «Синів Свободи» Семуель Адамс.  Як підкреслювалося в «Історії масонства», «члени масонських лож брали в американській революції діяльну участь. Досить сказати, що майже весь командний склад американської армії, починаючи з головнокомандувача і закінчуючи вищими офіцерськими чинами, належав до числа масонів. Масонами були також майже всі видатні політики того часу».

Ідеологія масонів, з їх претензіями на роль «обраних», для створення досконалого людського суспільства стала визначати дії і риторику керівників Америки. Законспірованість масонських лож сприяла підготовці повстання проти англійського колоніального режиму.

Коли англійці отримали відомості про наявність у американців у місті Конкорд таємних складів із зброєю, вони направили туди загін. Однак ювелір Поль Рівер підняв групу американців, і ті зустріли англійців зі зброєю в руках біля  Лексінгтону 19 квітня 1775. Англійці відкрили вогонь, убивши кілька американців. Англійці рушили до Конкорду, де їх зустріло 500 американців. Цього разу англійці відступили, а їх переслідували тисячі озброєних американців, поки англійський загін не увійшов до Бостона. Згодом ці два бої під Лексінгтоном і Конкордом стали розцінюватися як початок повстання колоній.

Хоча, в кінцевому рахунку, повсталі виступили за повалення влади англійського монарха, було очевидно, що революція в Америці не носила такого радикального характеру, як французька, котра почалася згодом у 1789 році. На відміну від революційної Франції, де були знищені феодальні порядки, керівники революційних сил в Америці не стали звільняти своїх рабів і ділити великі плантації. Якщо бідні і пригноблені класи Франції стали активними учасниками всенародної революції, то в Америці соціальні низи не відігравали активної ролі в революційних подіях.

Більш того, на перших порах виступ групи озброєних колоністів не мав одностайної підтримки у народі. Із загального населення колоній у  2 700 000  чол.  близько третини оголосили себе рішучими прихильниками британського короля. Їх стали називати «лоялістами». За оцінкою майбутнього (6-го) президента США Джона Адамса, третина населення була проти революції, третина - за революцію, і третина дотримувалася нейтралітету.

На боці англійців протягом війни боролося до 50 тисяч лоялістів. У лавах же революційної армії, яку очолив Джордж Вашингтон, спочатку було не більше 5 тисяч осіб. У них не вистачало зброї: для приготування куль вони нерідко використовували або свинцеву покрівлю, або статуї Георга III, зроблені зі свинцю. Вони були погано  зодягнені. Вони нерідко голодували. Рядові ж американці, звичні битися з індіанцями, не були готові ані до боїв проти британців, ані до служби у  регулярній армії. Морісон і Коммаджер писали: «Постійна, погано оплачувана служба у погано зодягненій і погано нагодованій армії Вашингтона викликала огиду. І хоча середній американець, в принципі, бажав перемоги для своєї сторони, він не бачив необхідності у  продовженні бойових дій. Керівникам революції доводилося рахуватися з американським індивідуалізмом, ворожим дисципліні регулярної армії, і дуже слабкою готовністю народу в цілому терпіти негаразди або приносити себе у жертву... Революційна війна не викликала ентузіазму на користь будь-якої з воюючих сторін... У цьому відношенні не було нічого схожого на Громадянську війну у Росії 1917 або навіть громадянську війну у США 1861».

Помічник Джорджа Вашингтона і майбутній міністр фінансів Олександр Гамільтон роздратовано писав зі штабу армії: «Наші співвітчизники проявляють дурість осла і пасивність вівці... Вони не готові стати вільними... Якщо ми не будемо рятуватися самі, то нас врятують Франція та Іспанія».

Враховуючи ці обставини, вожді повстання навіть через рік після його початку не наважувалися винести  на порядок денний питання  проголошення незалежності колоній, а офіцерські збори революційної армії відкривалися заздоровницями на честь англійського короля Георга III. Швидше за все, повстання б видихнулося, було б придушене англійцями,  і залишилося б у історії, як малозначний епізод, якби не підтримка його іззовні. Масонська організація, що мала вже тоді великі міжнародні зв'язки, звернулася за допомогою до своїх закордонних «побратимів» по спільноті «вільних каменярів». Така підтримка прийшла від французьких масонів, які в цей час займали міцні позиції у Парижі. Під впливом масонів знаходився і король Людовик XVI.

Головним організатором допомоги американським масонам став П'єр Огюстен Карон де Бомарше. Ця неординарна і в той же час характерна для XVIII століття особистість - талановитий письменник, авантюрист, міжнародний розвідник, картковий шулер і работоргівець - зіграла в народженні американської нації не меншу роль, ніж пірат сер Рейлі, «святі отці з Плімуту» ( вони ж «підступні вбивці» і «головорізи» ) або члени масонської організації - Бенджамін Франклін, Джордж Вашингтон тощо. Перебуваючи у Лондоні в якості таємного агента французького короля, Бомарше у своїх таємних донесеннях у Париж наполегливо радив Людовику XVI вжити екстренну допомогу американцям, повсталим проти ворога Франції - британського короля.  Бомарше запропонував створити фіктивну торговельну фірму, під прикриттям якої можна було б організувати постачання американських повстанців зброєю. Розуміючи, що допомога Франції ворогам Англії, навіть здійснювана під ширмою приватного підприємства, може спровокувати англо-французький конфлікт, Бомарше вирішив інсценувати захоплення уявними піратами суден, які йшли з Франції зі зброєю.

Не очікуюючи королівського рішення, Бомарше створив за свій рахунок торговий дім «Родріго Орталес і компанія». Він придбав для потреб «дому» сорок кораблів, включаючи 60-гарматний бриг. Водночас Бомарше не припиняв переконувати Людовика XVI  у необхідності надати державну допомогу повсталим американцям, посилаючись на національні інтереси Франції. Аргументи Бомарше були зрештою почуті,  і 10 червня 1776 р. Людовик XVI асигнував мільйон ліврів на підтримку повсталих і дозволив направити їм зброю з французьких арсеналів.

Тим часом Бомарше направив конгресу північноамериканських колоній листа, в якому він повідомляв про свій намір підтримати повстання. До листа додавався перелік товарів, що прямували «домом Родріго Орталес»: 216 гармат, 27 мортир, 200 гарматних стволів, 8 транспортних суден, 30 тисяч рушниць, а також велике число гранат, величезна кількість пороху і військового обмундирування. Андре Моруа у своїй книзі «Історія Сполучених Штатів» зауважував, що Бомарше «поставив американцям військове спорядження, достатнє  для екіпірування двадцяти п'яти тисяч осіб».

Тим часом, 4 липня 1776 р., у Філадельфії  зібралися  представники 13 повсталих колоній (Нью-Гемпшир, Массачусетс, Род-Айленд, Коннектикут, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Пенсільванія, Делавер, Меріленд, Вірджинія, Північна Кароліна, Південна Кароліна, Джорджія) і  у своїй Декларації проголосили незалежність «Сполучених Штатів Америки». Автором Декларації став Томас Джефферсон, переконаний прихильник ідей буржуазної революції. У «Декларації» проголошувалося: «Ми вважаємо очевидними такі істини, що всі люди створені рівними, що вони обдаровані своїм Творцем певними невідчужуваними правами».

Як підкреслювалося в «Історії масонства», «більшість народних представників, які підписалися під Декларацією Незалежності в 1776 р. і під Союзною Конституцією 1787 р., були масонами». Водночас майже всі підписанти Декларації Незалежності були представниками соціальних верхів американських колоній. Вільям Фостер писав: «З 56 підписів під цим документом 28 належали адвокатам, 13-купцям, 8-плантаторам і 7-представникам різних вільних професій. Слід зазначити, що багато адвокатів були одночасно купцями або плантаторами, або ж безпосередніми їх представниками. Серед тих, хто підписав декларацію, не було представників переважної більшості населення колоній - ні дрібних фермерів, ні робочих, ні жінок, ні негрів, ні індіанців». Таким чином, основоположний документ США, на який до цих пір прийнято посилатися як на символ американської демократії, був підписаний виключно представниками вищих верств населення країни і членами ієрархічної масонської організації.

Урочисті слова «Декларації» про «невідчужувані права» «всіх людей» практично не поширилися на тих, хто найбільшою мірою страждав від гноблення і геноциду, що проводилися колоністами, - негрів і індіанців. З цієї причини вони здебільшого відмовилися підтримувати «незалежність Америки». За словами американського історика Герберта Аптекера, з 450 тисяч негритянських рабів 100 тисяч перебігли до англійців у період з 1775 по 1783 р.р. Правда, було близько 5 тисяч негрів, що змагалися в армії Вашингтона. Однак серед них значну частину становили не місцеві негри, а жителі Гаїті, які через кілька років самі повстали проти колоніального режиму Франції та рабства. Видний американський політичний діяч Джеймс Медісон закликав надавати свободу неграм, які були завербовані в армію. Однак плантатори - рабовласники не захотіли ухвалити такий закон.

З 700 тисяч індіанців Північної Америки мало хто підтримав революцію. Вільям  Фостер писав: «Прикордонні з колоніями райони населяли тоді в основному ірокези (або «шість народів»), у яких не було підстав довіряти чи надавати підтримку тій чи іншій з воюючих сторін. Англійці безсоромно обдурили своїх союзників - індіанців при укладенні мирного договору 1763 після Семирічної війни, а американські колоністи нещадно зганяли індіанців з їхніх земель. У 1775 році ірокези проголосили нейтралітет, але більшість племен вступило в союз з англійцями - могавків, сенека, кайюга, онондага і багато представників племені тускарора. Плем'я онейда приєдналося до колоністів».

За підрахунками американських істориків, близько 13 тисяч індіанців билися на боці англійців. Допомога індіанців не раз допомагала англійцям здобувати перемоги над американцями. Так, 3 липня 1778 війська лоялістів і індіанців розгромили колоністів у Форті - Форту в Пенсільванії. З 400 колоністів дві третини було перебито. Як вказував У.Фостер, «з помсти континентальні війська під командою генерала Саллівена знищили 40 селищ племені Сенека». Жертвами війни ставали і нейтральні індіанці. Так, у 1782 році загін пенсільванської міліції оточив і знищив близько 100 мирних індіанців, які не брали участі у війні.

Як вважають автори статті в «Вікіпедії», «на захід від Аппалачів і уздовж канадського кордону американська революційна війна була індіанською війною... Спільні рейди ірокезів і лоялістів у долині Вайомінг і долині Черрі у 1778 році змусили Вашингтона направити експедицію під командуванням Саллівена в західну частину штату Нью-Йорк влітку 1779. Битв було мало, але Саллівен систематично знищував продовольчі запаси індіанців на зиму і змусив їх відійти на англійські бази у Канаді і в район Ніагарських водоспадів».

Однак переслідування окремих індіанських племен не могло привести армію Вашингтона до перемоги. Незважаючи на допомогу Франції і особисто Бомарше, а також таємну допомогу Нідерландів, революційна армія Вашингтона спочатку зазнавала поразок. Американці були змушені залишити Філадельфію і Нью-Йорк. Пояснюючи причини цих поразок, автори статті для «Вікіпедії» підкреслювали, що «до початку війни у американців не було професійної армії і військово-морського флоту. Кожна колонія забезпечувала власну оборону за допомогою місцевої міліції. Міліціонери були легко озброєні, погано навчені і зазвичай не мали військової форми. Вони служили лише кілька тижнів або місяців поспіль, не бажали віддалятися від будинку, і тому їх не можна було набрати для виконання операцій, які тривали тривалий час». Багато дезертували.

У «Вікіпедії» вказувалося, що «за вісім років війни у рядах революційної армії прослужило в цілому до 250 тисяч чоловік, але одночасно армія ніколи не налічувала понад 90 тисяч осіб». При цьому з'єднання армій, які міг зібрати Вашингтон для проведення окремих операцій, ніколи не були великими - не більше 17 тисяч.

Тим часом вже до 1775 британські війська налічували 36 тисяч осіб. Крім того, англійці послали в Америку 30 тисяч найманців з німецької землі Гессен. Наявність у англійців сильною, добре підготовленої та дисциплінованої армії дозволяло їм тіснити міліційну армію Вашингтона.

До того ж з початку війни позначалася і відсутність єдності в погано спаяному блоці штатів. Один з керівників міліції штату Коннектикут Бенедикт Арнольд переконав членів Конгресу направити дві дивізії в Канаду. Його план полягав у тому, щоб підняти французьких колоністів на повстання проти англійців і приєднати Канаду до Сполучених Штатів Америки в якості 14 -го штату. Однак Б. Арнольд не врахував того, що ще в 1774 році Англія прийняла «Акт про Квебек», який визначив статус французьких колоністів і цілком їх задовільняв. У той же час визнання рівних прав французів-католиків з протестантами викликало б такий вибух ненависті в північноамериканських колоніях, що французи не були готові підтримати повстання, якими керували американські протестанти.

Правда, на перших порах експедиція в Канаду здійснювалася успішно. Вже 12 листопада 1775 американці взяли Монреаль. Губернатор Канади Гай Карлтон втік до Квебек-сіті. Однак військо під керівництвом Арнольда, що намагалося взяти Квебек-сіті, не зуміло це зробити. Серед солдатів Арнольда вибухнула віспа. У новорічну ніч 1776 Арнольд спробував силами в 600 чоловік взяти Квебек-сіті штурмом, проте був розгромлений. Навесні 1776 американці покинули Канаду. Вдруге американці спробували захопити Канаду в середині 1776 року, але були знову розбиті в битві 8 червня 1776 р.

До кінця 1776 р. англійці повсюдно наступали. Ними були знищені 5000 американських солдатів, і армія Вашингтона знову налічувала лише 5 тисяч чоловік. Морісон і Коммаджер стверджували, що командувач англійськими військами генерал Хоу «тієї похмурої осені  упустив кілька можливостей захопити армію Вашингтона; бо Хоу вів війну на неспішний манер європейських кампаній. Здавалося, що немає підстав для поспіху. З кожним місяцем американська армія слабшала; лоялісти з Джерсі були гостинними, і взагалі джентльмени не сваряться взимку».

Тим часом Вашингтон повів залишки своїх сил через річку Делавер, уникнувши повного розгрому, а вже 26 грудня 1776 завдав ар'єргардові колоніальних військ поразки під Трентоном, захопивши у полон 1000 гессенців.

На початку 1777 р. після консультацій з генералом Бергойном і королем лорд Джордж Джермейн розробив план розгрому революційних сил. Передбачалося, що війська Бергойна виступлять з Канади в штат Нью-Йорк, а війська генерала Хоу рушать на північ з Нью-Йорку. У місті Олбані війська англійців мали з'єднатися. Реалізація плану, за словами Морісона і Коммаджера, представляла велику небезпеку для американців, але, як вони відзначали, «трудність плану полягала почасти в забезпеченні його координації на такій відстані. Джермейн так поспішав покинути Лондон на вікенд, що забув відправити важливу депешу, і Хоу до 16 серпня не знав, що Бергойн чекає від нього підтримки». (Про це пізніше дотепно писав Бернард Шоу у п'єсі «Учень диявола».)

Після серії поразок 17 жовтня 1777 р. генерал Бергойн капітулював в місті Саратога. Багато американських історики стверджують, що Саратога  стала поворотним пунктом у війні. Насправді зима 1777-1778 років була дуже важкою для повсталих колоній. Англійці продовжували утримувати у своїх руках Нью-Йорк і Філадельфію. Військо Вашингтона зимував у Веллі-Фордж в 32 кілометрах від Філадельфії. Під час цієї зимівлі з 2500 солдатів війська 1000 померли від холоду і хвороб. Щоправда, упродовж шести місяців перебування у Веллі-Фордж  ті, що залишалися в живих, навчалися під керівництвом барона фон Штейбена. За оцінкою американських істориків, «барон впровадив в армію найсучасніші пруські методи організації і тактики».

Насправді на результат війни вплинули дії  не американської армії, а їх заокеанських союзників. Відразу після проголошення незалежності конгрес США наполегливо вимагав від свого посла у Франції Б.Франкліна, щоб він підписав союзний договір з королівським урядом. Але французький уряд довго не зважувався піти на підписання договору, побоюючись війни з Англією. Лише б лютого 1778 р. такий договір був підписаний. Після цього Великобританія оголосила війну Франції. Наступного року  у війну на боці США вступила Іспанія, яка перетворила Новий Орлеан в базу постачання Штатів. А у 1780  р. до проамериканської коаліції приєдналися Нідерланди. У тому ж році Катерина II оголосила про створення "Ліги збройного нейтралітету", що дозволяло її учасникам провадити торгівлю з США під приводом нейтральної позиції. Англія виявилася у військово-політичній ізоляції.

На відміну від революційної Франції, проти якої було створено кілька міжнародних коаліцій практично всіх великих європейських держав, на відміну від радянської Росії XX століття, проти якої були спрямовані армії інтервентів півтора десятків країн світу, революційна Америка парадоксальним чином отримала підтримку провідних країн феодальної Європи. Це було викликано тим, що ці країни бачили у повстанні колоній не так революцію проти феодальних порядків, скільки удар по їх могутньому конкуренту - Великобританії. Крім того, Франція, Нідерланди та Іспанія розраховували на те, що крах колоніального режиму в Америці відкриє їм дорогу на обширний північноамериканський ринок.

Так війна, що почалася на землях 13 англійських колоній, перекинулася на всю планету. У 1778 році і наступні роки відбувалися військово-морські битви між флотами Великобританії і союзниками Штатів в Атлантичному океані, в Середземному морі, Карибському морі, Північному морі, в Індійському океані. Боротьба за Америку була нерозривним чином пов'язана з глобальним суперництвом за трансокеанські маршрути, які забезпечували розвиток провідних країн світу.

Проте ані капітуляція Бергойна під Саратогою, ані вступ у війну на боці США провідних держав Європи не привели американців до перемоги. Більш того, англійські війська з успіхом били американців. 29 грудня 1778 англійці захопили Саванну (штат Джорджія). Навесні 1780 англійські війська під командуванням Клінтона обложили Чарльстон. Однак у середині 1780 увагу учасників всезростаючої війни було несподівано відвернуто від Америки і зосереджено на подіях у столиці Великобританії.

Нині події, що відбувалися у Лондоні протягом червня 1780 р., вкриті мороком забуття. У працях вітчизняних радянських і пострадянських вчених із загальної історії і у енциклопедичних довідках з історії Великобританії можна виявити лише мізерні згадки про заворушення у Лондоні влітку 1780. Не менш скупо говорять про заколот лорда Гордона і у зарубіжній історичній літературі. Якби не талант і природна допитливість Чарльза Діккенса, який висвітлив цей епізод у романі «Бернебі Радж», він, ймовірно, був би забутий.

Лише деякі дослідники згадують ці події, відзначаючи їх неординарність. За словами англійського історика Р. Блека, з 2 по 10 червня 1780 р. «Лондон збожеволів». Англійський історик X. Баттерфілд писав: «Багато людей не уявляють собі, що в період від 1780 і аж до війни, яка почалася в 1939 році, важко знайти приклад європейської столиці, в якій здійснювалися б подібні сцени, як у часи бунту Гордона».

Ще у 1778 році (тобто у розпалі  "Війни за незалежність" ) у Шотландії був створений «Союз протестантів». Зовнішнім приводом для цього стала боротьба проти закону, схваленого парламентом 25 травня 1778. Цей закон відміняв дискримінаційні порядки проти католиків, прийняті в XVI столітті після завершення правління останньої королеви - католички Марії Кривавої. «Союз» розгорнув збір підписів під петицією до парламенту із закликом відновити антикатолицьку дискримінацію. Англійський історик Блек писав: «Для прискорення ведення справ використовували прийом, який застосовувала революційна Америка... комітет повноважних представників. Ця група стала ефективною радою директорів агітації у Шотландії».

Навряд чи прийоми політичної боротьби, які з успіхом застосовували американські масони, були їх винаходом. З 1736 року у Шотландії існували масонські ложі, в яких перебували практично всі видатні діячі цього краю. У 1781 році членом масонської ложі став навіть великий поет Шотландії Роберт Бернс. Очевидно, що «американські» методи боротьби були міжнародними, широко прийнятими у масонській організації. Водночас шотландські масони активно підтримували своїх американських колег, які підняли повстання проти англійського короля. Американські масони, і насамперед масонська ложа Чарльстона з її великим магістром Ісааком Лонгом, мали тісний контакт з шотландськими масонами.

Тим часом у Шотландії, як писав Р. Блек, «те, що починалося як збори групи джентльменів... перетворилося в добре організований центральний комітет, який вів свою агітацію через церковні, державні та приватні організації». Протестував проти цієї кампанії протестантський вкрай Джордж Хей казав, що її організатори прагнули «зобразити католиків одіозними ворогами суспільства, негідними милостивого ставлення з боку уряду». Особливу роль у пропаганді грало емоційне і одностороннє прочитання давньої історії. Несподівано в центрі уваги громадської думки виявилися суворі переслідування протестантів в роки правління Марії Кривавої (1553-1558). Було навіть створено спеціальне «Товариство пам'яті про Криваву Марію». «Далася їм ця злощасна Кривава Марія - кричать про неї постійно до хрипоти», - говорив один з героїв роману Діккенса.

Блек писав: «Кампанія набула великих масштабів. Занадто великих масштабів». Дійсно, питання про події більш ніж двовікової давності несподівано стали найважливішими у сучасному політичному житті країни. Здавалося, що хтось використовує тему ставлення до католицької церкви і обставини прийняття архаїчних антикатолицьких законів для вирішення актуальних проблем, що мали значення для певної групи осіб.

У листопаді 1779  в керівництві «Союзу протестантів» відбулися зміни. Маляр Вільям Діксон, який очолював до цього «Союз», пішов у відставку, а місце президента «Союзу» посів потомствений шотландський аристократ лорд Джордж Гордон. До цього часу 23-річний лорд, ставши членом парламенту Великобританії, прославився різкими виступами проти політики уряду торі, очолюваного Нортом. Особливо різко молодий лорд висловлювався з приводу політики уряду в північноамериканських колоніях. Лорд вимагав негайного виведення англійських військ з колоній, атакуючи «тирана короля, занепалий парламент і злочинний уряд».

Історикам невідомо, чому лорд зухвало підтримував «американських бунтівників», хто допоміг йому стати на чолі бурхливо зростаючої екстремістської організації, хто фінансував «Союз протестантів», друкування мільйонів екземплярів брошур, листівок та інших матеріалів цієї організації, виробництво синіх формених кокард для його членів, синіх прапорів та інше. Але величезний вплив масонства у Великобританії, особливо на шотландську аристократію, зв'язок масонів з багатющими колами буржуазії різних країн, а також зв'язок масонів Шотландії та США очевидні для всіх істориків.

1 червня 1780 р. у відповідь на звернення прем'єр-міністра Норта до парламенту з проханням виділити додаткові кошти на утримання збройних сил Британії в Америці, лорд Гордон взяв слово. Він заявив, що «не може не виступити проти будь-яких нових витрат, поки його величність не відшкодує збитки, завдані народу нововведеннями на користь папства, а також ганебним витрачанням народних грошей». Відчуваючи зростаючу підтримку в парламенті, лорд Гордон кидав виклик не тільки уряду, а й королівській владі.

Зокрема, він зухвало говорив:
- «Пане спікер, я б не став турбувати членів палати, якби не хотів звернути увагу на той абсурд, яким сповнена тронна промова. Вона абсолютно позбавлена ​​здорового глузду... Поступки папістам стурбували всю країну, і народ сповнений рішучості захистити себе від тих людей, які стали улюбленцями уряду. Я  висловлюю тут не тільки свої власні почуття. Уряд виявить, що за моєю спиною знаходиться 120 тисяч осіб! Народ висловив свої почуття в резолюціях і пресі».

Заявляючи це, лорд знав, що наступного дня у Лондоні мав відбутися бойовий огляд «Союзу протестантів». У п'ятницю 2 червня на лондонському полі Святого Георгія зібралося 60 тисяч членів «Союзу». Усі вони мали на капелюхах сині кокарди.

Посилаючись на очевидців, Діккенс так описав це зібрання:

«Зібралася незліченна кількість людей з прапорами різного виду і розмірів, але одного кольору - синього, як і кокарди. Одні загони в бойовому порядку марширували взад і вперед, інші стояли, вишикувавшись в каре або шеренги. Більшість з тих, що марширували чи стояли на місці, співали гімни або псалми».

Втім, як зазначав Діккенс, «багато хто з них, нібито об'єднавшись для захисту своєї релігії і нібито готові померти за неї, зроду не чули жодного гімну або псалму. Але ці молодці володіли здоровенними легенями і не проти були погорлати, - от вони і виспівували зараз замість гімнів усілякі нісенітниці чи непристойності, які лише приходили їм в голову: у загальному хорі все рівно не чути було слів, втім, це їх  не  надто  й турбувало, і подібні імпровізації розспівувались під самим носом у лорда Гордона».

Незабаром присутні рушили до парламенту. Карети, в яких члени парламенту прибували до будівлі палат, зустрів агресивний натовп, котрий вигукував: «Ні папству!».  На даху Уайтхоллу розташувалися люди з синіми знаменами, які подавали натовпу сигнали: яких парламентаріїв вітати, а яких освистувати. Ті, кого за сигналами зверху слід було піддати обструкції, змушені були терпіти і фізичне насильство. За словами Діккенса, «лордів, преподобних єпископів, членів палати громад... штовхали, пригощали стусанами і щипками; вони перелітали з рук в руки, піддаючись всіляким образам, поки врешті-решт не з'являлися в палаті серед своїх колег у найжалюгіднішому вигляді: одяг звисав клаптями, перуки були зірвані, а вони з ніг до голови були обсипані пудрою, вибитою з перук. Вони ледве переводили дух, не могли вимовити ні слова».

Радісно шанований своїми прихильниками, у палату громад увійшов лорд Гордон, готовий зачитати петицію. Сувій зі 100 тисячами підписів було урочисто внесено до зали засідань. Слідом за своїм вождем, члени «Союзу протестантів» теж проникли до палати громад і встали за дверима, що ведуть до зали.

Незважаючи на те, що члени парламенту опинилися у полоні прихильників «Союзу», вони відмовлялися підкорятися тиску і не погоджувалися приступити до обговорення пропозиції Гордона про скасування закону від 25 травня 1778 р. Однак натовп не випускав парламентаріїв з будівлі. На допомогу членам палати були кинуті кавалеристи. Але вони не зважилися застосовувати зброю проти присутніх і відійшли. Лише незадовго до півночі було прийнято рішення відкласти дебати на наступний тиждень, і натовп покинув парламент.

А тим часом у Лондоні почалися погроми католицьких церков. Оскільки після закриття у 1648 році в Англії всіх приміщень для католицьких богослужінь такі збереглися лише при іноземних посольствах, перші погроми були вчинені проти церков Сардинського королівства і Баварії. Заодно громили і посольські будинки. Під час цих безчинств лондонська поліція бездіяла.

Така позиція влади лише надихнула погромників. 3 і 4 червня були піддані погромам і приватні будинки католиків, а заодно і тих протестантів, що не встигли прикріпити сині кокарди до своїх капелюхів. Погроми супроводжувалися грабежами і підпалами будівель, щоб замести сліди злочинів.

У понеділок 5 червня Лондон продовжував залишатися під владою погромників і грабіжників. У цій обстановці парламент виявив непохитність. 6 червня 220 членів палати громад з'явилися на засідання. Більшістю голосів палата відмовилася обговорювати петицію «Союзу протестантів». Одночасно палата засудила погроми і грабежі в Лондоні, що почалися з 2 червня.

Увечері б червня становище загострилося. Коли лондонський суддя Хайд спробував залякати бунтарів, зачитавши закон про заколот і віддавши наказ кавалерії розігнати натовп, у відповідь натовп пішла громити будинок Хайда. У лічені хвилини будинок судді був розгромлений. Солдат, які прибули для упокорення погромників, натовп прогнав, а потім рушив до Ньюгейтської в'язниці. Ув'язнені в ній злочинці були звільнені, а в'язниця була піддана повному розгрому.

7 червня стало, за словами міністра Уолпола, «чорною середою... Протягом шести годин поспіль я був упевнений, що половина міста перетвориться на золу і попіл». Були розгромлені всі тюрми міста, а всі ув'язнені звільнені. При погромі лікеро-горілчаного заводу сталася пожежа, в якому згоріло чимало погромників.

Однак, незважаючи на всі ці прояви неконтрольованого буйства людської стихії, є чимало свідчень того, що частина погромників діяла не імпульсивно, а підкоряючись жорстким командам. Архієпископ Йоркський пізніше писав: «Жоден натовп не діяв без певної кількості добре зодягнених людей, які ним керували. Під уламками зруйнованого будинку, в якому вони переховувалися від військових, були знайдені тіла двох. У одного з них на сорочці був великий діамант, інший був добре зодягнений і в його кишені був виявлений план Лондона».

7 червня організатори заколоту ухвалили рішення встановити контроль над країною. У біографії Гордона його секретар Роберт Ватсон писав: «Передбачалося, що той, хто панує над Державним банком і Тауером, скоро стане господарем Сіті, а хто є господарем Сіті - швидко стане господарем Великобританії». Але ці плани заколотникам не вдалося здійснити завдяки прибуттю великих військових підкріплень.

До цього часу король на засіданні Таємної ради наказав лорду Амхерсту взяти Лондон під озброєний контроль. З 8 червня війська стали тіснити бунтівників, а до 10 червня заколот було придушено.

У ході придушення заколоту було вбито і померло від ран 285 осіб, 135 заарештовано. Із заарештованих 59 були засуджені, при цьому 21 був страчений.

Незабаром після придушення заколоту в Лондон прийшла звістка про те, що після довгої облоги англійцями був узятий Чарльстон. Історик X. Баттерфілд писав, що ця новина була зустрінута з радістю в Англії: «Значення новин про капітуляцію Чарльстона, які надійшли за кілька днів після придушення бунту Гордона, може бути зрозуміле, якщо врахувати ті хвилювання, які відображені в листуванні і в газетах в попередні тижні, коли за кордоном поширювалися різні чутки і зловісні сумніви... Здавалося, що настав поворотний пункт у війні». Ця радість була зрозумілою: Чарльстон був головним центром американського масонства. Стверджувалося, що саме тут зберігалися головні реліквії світового масонства, в тому числі череп і попіл гросмейстера ордена тамплієрів Жака де Моле, котрого масони вважали засновником їхньої організації. Падіння Чарльстона завдавало удару не тільки по масонських вождях американської революції, але й по їхній агентурі за межами Америки.

Пізніше було висловлено припущення про те, що різкий перехід у діяльності лорда Гордона від парламентських виступів на захист американців до спроби захоплення влади був викликаний тривожними повідомленнями з району бойових дій навколо Чарльстона. Хоча події 2-10 червня показали, що «Союз протестантів» зміг паралізувати життя у столиці Британської імперії і ледь не захопив владу, багато що в діях керівників «Союзу» виявилося непродуманим. Можливо, що вони надто поспішали, прагнучи зірвати штурм Чарльстона.

Водночас хаос у Лондоні, погроми, грабежі і пожежі, розгул кримінальників не дозволили багатьом спостерігачам помітити  ретельно продуману організацію, котру приховували за уявною стихійністю бунту. У ході розслідування обставин заколоту Генеральний прокурор Великобританії лорд Менсфілд стверджував: «Дії натовпу диктувалися зловісними планами наших закоренілих ворогів... Бунти, що відбулися, були частиною ретельно розробленого плану захоплення влади у країні».

Багато видатних державних діячів Великобританії були переконані в тому, що за спиною лорда Гордона стояли закордонні сили. Адвокат Бетт стверджував: «Я вважаю, що в основі всього - дії американського уряду і зрада англійців, а релігія є лише приводом для цього». Суддя Л. Беррінгтон писав 12 червня: «Кажуть, що в більшості випадків заколотників було небагато. Це - правда, але не вся правда. Найактивнішими були хлопці, підготовлені людьми доктора Франкліна для диявольської практики підпалів».

Тоді багато говорили про провідну роль посла США у Франції Бенджаміна Франкліна в організації заколоту Гордона. По свіжих слідах англійська поліція представила розрізнені відомості про присутність різних американців в оточенні Гордона і в лавах «Союзу протестантів».

Так, інформація таємного агента поліції від 10 червня свідчила: «Пан Джон Темпл, що проживає по вулиці Півмісяця, останнім часом часто відвідував лорда Джорджа Гордона. Його друг доктор Олівер Сміт зараз направляє до Голландії значну кількість товарів, що призначаються для Бостона. Американець Бейлстон, який був одним з керівників натовпу в Бостоні, що знищила чай, зараз знаходиться у Лондоні. Аукціонер в Хеймаркеті Джон Грінвуд теж американець. Зважаючи на його завзяття, здібності, активність і небезпечні таланти, за ним також слід спостерігати. ( Історик Р. Блек відзначав, що в будинку Грінвуда часто проходили засідання правління «Союзу протестантів». - Авт.) Він користується довірою пана Джона Темпла і оратора доктора Сміта. Він часто виконує роль кур'єра, перевозячи листи доктора Франкліна якимось кореспондентам, які живуть тут. Однак імена кореспондентів невідомі».

Проте всі ці уривчасті спостереження та окремі судження тих днів не увінчалися викриттям справжньої підоснови подій. Секретар лорда Гордона Роберт Ватсон у своїй книзі «Життя Гордона» писав: «Мало подій в британській історії, які порушили б більше уваги, ніж бунти 1780 р., і, можливо, жодне з них не покрито таким мороком». Сам Ватсон нічого не зробив для того, щоб розвіяти цей морок. Ймовірно, розкриття таємниць могло б так сильно вдарити по авторитету англійських правлячих кіл, які допустили зраду національних інтересів, що можновладці постаралися зам'яти розслідування».

Хоча відразу ж після придушення заколоту лорд Гордон і був заарештований, проте він пробув у Тауері лише до 5 лютого 1781 р. У плині процесу, що почався того ж дня, Гордон, за словами Діккенса, «був визнаний невинним за відсутністю доказів, що він збирав людей зі зрадницькими або взагалі протизаконними цілями... У Шотландії проводилася громадська підписка для покриття судових витрат лорда Гордона». Імена тих, хто так подбав про Гордона, історикам досі не відомі.

Таємницями були оточені і багато подальших обставин життя лорда Гордона, а також загадкова загибель його секретаря Ватсона. Здавалося, що певні сили постаралися приховати підгрунтя подій 1780 р. Раптова поява на політичній сцені «Союзу протестантів» і багато сторінок заколоту 1780 р. і досі залишаються нерозкритими таємницями історії.

Ймовірно, що ті сили, які постаралися приховати ці таємниці і відвернути увагу від них, прагнули приховати не тільки імена, назви фінансових центрів, таємних спільнот і цілих країн, що стояли за спинами лондонських бунтівників, а й методи організації державних переворотів, які потім вони так активно використовували в подальший час.

Насправді заколот лорда Гордона не був народною революцією, а лише імітацією такої з метою державного перевороту. Водночас, навряд чи можна сумніватися в тому, що уроки 1780 р. були взяті на озброєння 9 років по тому у плині Великої французької революції  1789 р., котра була наслідком глибокої суспільної кризи і всенародного невдоволення існуючим ладом. Особи, котрі очолили  ВФР  (багато з яких були масонами ), не стали повторювати помилок «Союзу протестантів», а одразу перейшли до атаки на головну в'язницю країни - Бастилію. Хоча в Бастилії, на відміну від Ньюгейту, знаходилося нікчемна кількість в'язнів, але вони були політичними в'язнями, а не кримінальниками. І це додало штурму Бастилії ідейно-політичної спрямованості.

Тим часом пильну увагу до подій 1780 р. розкриває роль США і їх масонських керівників в експорті буржуазної революції за межі Америки. Цілком очевидно, що кольорові революції початку XXI століття, які організовувалися за американськими рецептами і на американські гроші, не оригінальні, а є давно апробованим знаряддям політичного втручання США у внутрішні справи інших країн. Багато що говорить на користь того, що це знаряддя було вперше застосовано американським керівництвом на чолі з масонами Франкліном і Вашингтоном ще в перші роки  існування США.

Далі

ПРИМІТКА ПЕРЕКЛАДАЧА:
Прикметно, що згодом  після  звільнення лорд Гордон  прийняв  юдаїзм.

Відеобонус: