Проте  замість рафінованого постмодерніста  я   побачив  інтелігентного молодого чоловіка, котрий чимось нагадав мені  Володимира Маяковського. Звісно, я не бачив живого Маяковського, але якби мене запитали, на кого  був схожий Маяковський, я би відповів – на Юріна. Молодий чоловік  читав  вірші, не схожі на  типові взірці  "укрсучліту”, від яких  іноді хочеться  випорожнитися усіма  доступними способами.  Це була традиційна  чоловіча поезія, а-ля  молодий Тичина, ранній Сосюра  чи щось подібне. В усякому разі – не постмодернізм. І це дуже пасувало до  навколишньої обстановки, а  слід сказати, що той фестиваль проходив  у "Музеї Книги”  у старовинній Києво-Печерській лаврі…

Коли Юрін читає свої вірші, помітно, що він  намагається донести цей вірш до слухача, що йому не байдуже, чи зрозуміє  його слухач, чи ні, як  це роблять деякі  інші  митці,  вважаючи, що коли слухачеві нудно – то це проблеми виключно слухача. Олексій  вміло використовує жести, міміку, паузи — ну майже як професійний декламатор. Через це його виступи слухати цікаво, навіть коли слухаєш той самий вірш вдесяте  чи удвадцяте. Був би живий Станіславський – він би теж, як  і я,  повірив Юріну-актору-декламатору.

Приємно вражає  і той факт, що Олексій Юрін не соромиться  свого статусу поета. Бо багато хто  із  початкуючої пишучої братії, коли їх називають "поетами”, ніяковіють і зізнаються: ”Та-а… Який з мене поет?  Так, пописую трохи…”. І це правда:  як правило, ті, що не вважають себе поетами на початку творчого шляху, так  і залишаються ніким.  Але не Олексій Юрін. Він розуміє, що звання поета – це не привілей, це велика відповідальність перед суспільством, перед нащадками і, врешті, перед Всесвітом. І тому він все новими і новими кроками стверджує: "Я — поет!”.

Одним із цих кроків і є ось ця збірка віршів, котру тримаєш у руках ти, шановний Читачу.  Навіть зараз, у вік Інтернету та швидкого прогресу інформаційних технологій, видання паперової збірки   віршів  є для Поета  важливим етапом у його творчому житті.  Це підбиття підсумків певного періоду творчості, це заявка про себе  тим, хто  ще не мав змоги почути чи прочитати його твори. Врешті, коли вірші  збираються докупи під однією палітуркою, відбувається певний перехід кількості  у нову якість. Звичайні люди  вимірюють життя роками, поети – збірками. Перша збірка – це наче нове народження поета, це як перетворення  бридкої лялечки на прекрасного метелика. З іншого боку, вихід  збірки – це можливість Поета поглянути   на себе нібито збоку, нібито очима  сторонніх людей, зрозуміти, куди рухатися далі, та й чи варто це робити взагалі.

Я не буду розповідати про кожен із віршів цієї збірки – ти, Читачу, прочитаєш і зрозумієш усе  сам. Підмічу лише, що Олексій Юрін не зазіхає на вічне, не намагається, за висловом Козьми Пруткова,  "обьять необьятное”. Він пише  про  прості, усім знайомі речі, події з нашого сьогодення. У той час, коли всі навколо зайняті пошуком дешевої гречки, Олексій шукає спосіб, як би це найкращим чином   опоетизувати та зафіксувати у часі  і просторі. Можливо, декому деякі з віршів  видадуться  надто простими, але я вам гарантую, що через десятиліття  вони будуть сприйматися нащадками, як  сьогодні сприймають "Хроніки Карла Дванадцятого”.

Отже, якщо тобі  потрібна високоякісна сучасна інтелектуальна  чоловіча поезія — сміливо бери до рук  цю збірку поета Олексія Юріна. І читай.

Вона цього варта."