Хоч стояв двадцятиградусний мороз, повітря було розпеченим до червоного кольору. Чи то мені так здавалося?
Периметер було оточено автобусами з ОМОНом, беркутом та іншими спецпідрозділами, але на них ніхто не звертав уваги. Також скраю стояло кілька спецавтобусів з телебачення, з різних каналів. Я навіть помітив емблеми Сі-Ен-Ен та Бі-Бі-Сі. О, це говорило про те, що сьогодні тут дійсно відбудеться щось екстраординарне. Цікаво-цікаво.
На сцені стояло кілька промовців з юлиної партії і щось гнівно викрикували, звинувачуючи, вочевидь, злочинну владу у злочинних злочинах. А мені потрібно було якимось чином продертися крізь натовп до крайньої ялинки. Добре, що Ерік здогадався призначити місце зустрічі біля ялинки, бо ялинка висока і її добре видно серед натовпу іздаля. Я став працювати ліктями і проштовхуватися до ялинки. Люди матюкали мене, сварили, «маладой чєлавєк, вам повилазіло – ми здєсь стоім», «куда он лєзєт? Он что – самий умний?», але я не звертав уваги на ті їхні дурні вибрики . Вони тут стоять, як лохи, мерзнуть за полтіннік за годину, а я за п’ять хвилин зароблю триста гривень, та й піду собі пити каву. От мудаки!
Задзвонив телефон, я зразу зрозумів, що то Ерік мене видзвонює, турбуючись, чи я прибуду вчасно.
- Так, Яріку, я вже майже на місці, - прокричав я у трубку, перекрикуючи натовп.
- Макс, це ніякий не Ярік, це я , Аліса! Ти знайшов для мене те, що я просила? Я заїду за ними через два часа!
- Да-да, Лісочко! Через дві години грошики будуть, - запевнив її я.- Може, давай зустрінемося десь у центрі? У "Глобусі”??
- Добре.
Вона кинула слухавку. От же ж!! Ні, щоб поговорити.
Телефон знову задзвонив. То вже дійсно був Ерік.
- Менсон, твою мать, ти де лазиш? Тут тебе вже всі ждуть, твою мать! Я ж тобі сказав бути рівно о тринадцятій ноль-ноль!
- Ерік, я вже майже тут… Тут стільки народу, ледве протискуюся!
- Менсон, бля, кожна мінута простою б’є по нашому карману з силою штука баксів за мінуту простоя.
- Бля, Ерік, я вже тут. Ще метрів десять! О! Я вже бачу твою синю шапочку!!
- Менсон, бля, придурок, це ти прешся через усю цю толпу у будьонівці?
- Я.
- Менсон, якого хєра? Чого будьоновка? Чого, бля, відразу не корона російської імперії?
- Я думав, після акції може піду попаритися у сауну, бо холодно!
- Менсон, бля, тобі тут холодно точно не буде, я тобі гарантую! Зніми будьонівку, нах! Інакше ніяких триста гривень не отримаєш!
Я зняв будьонівку і нарешті мене натовп виплюнув до металевих парапетів, за котрими стояв Ярік і ще кілька незнайомих, непримітних мужиків. Ледь мене завбачивши, один з них підбіг і пропустив мене крізь парапет.
- Заходь, располагайся.
Я зайшов усередину, тут було аж навіть якось затишніше, ніж по той бік парапету. До мене відразу підстрибнув Ярік.
- Карочє, Менсон, зараз тебе знімуть на телебачення. На от шпаргалку, прочитай два рази, і потім скажеш цей текст на камеру.
Я заглянув у текст – там було приблизно таке:
"Мы, Крымская Республиканская Армия, протестуем против угнетения преступной властью Юлии Ярошенко русскоязычного населения Крыма, против притеснения гражданских прав и свобод, выступаем за немедленное освобождение политзаключенных – Виктора Федорóвича, Юрия Хоменко и Александра Татаринова, а также за немедленную ратификацию Европейской хартии за права сексуальных меньшинств! О серьезности наших намерений расскажут наши сегодняшние действия».
Я двічі прочитав і, в принципі, усе запам’ятав.
-Ну що, готовий?- запитав Ярік.
- Та готовий. А що треба буде робити?
- Зачитаєш на камеру оцей текст – і все.
- І все?
- Ну, майже все.
- А що іще?
- Та так, пустяки. Мєлочі. Ти спочатку зачитай, а потім я тобі розповім. Ставай отак – на фоні толпи.
Я став на фоні толпи. Стріла, на якій знаходилася телекамера, опустилася прямо попереду мене, увімкнувся сигнальний світлодіод – запис розпочався.
Я почав голосно і чітко декламувати завчений текст:
- Ми, Кримськая Республіканськая Армія, протестуєм проти угнєтєнія прєступною властью Юлії Ярошенко русскоязичного насєлєнія Крима, протів прітєснєнія гражданських прав і свобод, виступаєм за нємєдлєнне освобождєніє політзаключонних….
Раптом камера вимкнулася, про що затріщав зуммер. До Яріка підбіг невисокий непримітний мужичок і вліпив йому ляпаса:
-Ты долбоеб, ты кого нам привел? Ты же все испортил, пидар!
Я вперше бачив, щоб хтось називав Яріка нехорошим терміном "долбойоб”, і щоб йому за це нічого не було.
- А што такоє? - ледь не розплакався Ярік.
- У него же хохляцкий акцент! Ты можешь себе представить, чтобы в Крыму русские разговаривали с таким сильно выраженным хохляцким акцентом?
- Ну, бля, ну откуда же я мог знать насчот акцента? – бубнявів Ярік.- Ну извините… Аркадий Львович, ну пожалуйста!
- Мы ежеминутно теряем двадцать штук баксов! А сейчас спутник уйдет в тень, и все! Пиздой накрылась ваша революция! Давай, кого-нибудь другого срочно! С хорошим русским произношением! И чтобы не картавил!
Тут до Аркадія Львовича підскочила якась дівчина чи жіночка, у товстому пуховику, шапці-вушанці, замотана шарфом аж по самий ніс і щось прошепотіла йому на вухо. Він секунд зі двадцять втикав, потім розсміявся і поплескав дівчину по сідницях.
- Молодец, Алька!
Потім поглянув на мене:
- Слышь, ты… иди сюда… На вот…
Він чирканув щось червоною ручкою у тій шпаргалці, котру я перед тим вивчав, і знову простягнув мені її.
- Читай давай, все сначала. Или нет, сначала дайте ему горячего чая!
Мені піднесли чаю з термоса, чай був на якихось травах, вчувалися пекучі нотки імбирю, гвоздики, кориці, ще чогось, коротше - повний феншуй. Я випив, повернув чашку і поглядом подякував Аркадію Львовичу.
Він зробив відмашку рукою. Загорівся червоний світлодіод. Задзичала телевідеокамера. У результаті мій текст став виглядати приблизно так:
- Ми, Закарпатская Республіканськая Армія, протестуєм проти угнєтєнія прєступною властью Юлії Ярошенко русинскоязичного насєлєнія Карпат і Закарпатья, протів прітєснєнія гражданських прав і свобод, виступаєм за нємєдлєнне освобождєніє політзаключонних – Віктора Федорóвича, Юрія Хоменка і Алєксандра Татарінова, а також за немєдлєнну ратіфікацію Европейскої хартії за права сексуальних мєньшинств! О серьйозності наших намєрєній скажуть наші сєгодняшніє дєйствія!
Ніколи не гадав, що я так швидко зможу опанувати русинську мову.
- Тепер шо? - запитав я у Яріка.
- Та… Основне ти вже зробив… тепер геть зовсім дрібниці залишилися. Оно бачиш - стоїть каністра з бензином, береш її, відкриваєш… Ясно?
- Ясно? І що далі?
- Відкриваєш, збовтуєш. Ясно?
- Та ясно. А що далі?
- Виливаєш бензин на себе і підпалюєш. І все.
- І все?
- Ну да. Я ж казав - холодно тобі не буде.
- Чекай, але ж я так можу померти!
- Ну да. А ти ж як хотів? Триста гривень на шару получити??
- Бля, Ярік, я шо-то не пойму: навіщо мені ті триста гривень, якщо я помру?
- Ну, Менсон, дійсно, навіщо тоді тобі ці триста гривень? Віддаси їх мені. Окей?
Нашу суперечку перервав Аркадій Львович. Він захеканий підбіг до нас і випалив:
- Так, ребятушки, все нормально. Видео отличное. Такой получился отличный хохляцкий русинский акцент - ну просто песня. Так, теперь нужно закончить с поджиганием, и все! Через двадцать минут спутник уходит в тень! Какие-то проблемы?
- Аркадий Львович, он не хочет, отказывается, включил заднюю и упирается.
Аркадій Львович повернувся до мене з нічого не розуміючим обличчям?
- В смысле - включил заднюю?
Краєм ока я помітив, що Ярік ледь стримується, щоб не заржати. Я зрозумів, що тут щось не те.
Аркадій Львович взяв мене під лікоть і відвів убік.
- Слушай, я тебя понимаю, но здесь ничего такого сложного нет. Берешь канистру, открываешь, взбалтываешь и выливаешь содержимое на вон те автомобили. Потом берешь бутылку с фитилем, поджигаешь фитиль и бросаешь на автомобиль. Главное – успеть отбежать. Ты же умеешь быстро бегать?
- Умію.
- Ну так и побежишь.
- А куди бігти?
Аркадія Львовича аж пересмикнуло:
- Побежишь в сторону канадской границы!
Я промовчав, згадуючи, в якій стороні від Києва знаходиться канадська границя.
- Ну, давай, сынок, давай. Пора…
- Оце я підпалю оці машини, і все?
- Да.
- І можу йти додому?
- Ну конечно!
- Гроші ви мені будете давати, чи Ярік?
- Деньги? За деньгами - к Ярику, конечно. Ярик у нас по деньгам главный.
- Добре.
Я взяв каністру – каністра була холодна і важка. У ній плюхкотіло двадцять літрів якоїсь горючої рідини. Бензину, чи ще чогось. Я підійшов з каністрою до автомобілів, все навколо начебто зупинилося і завмерло, здавалося, весь оцей майдан перед будівлею Печерського суду дивився на мене і слідкував за моїми діями. Власне, так воно і було, позаяк усі мої дії знімкувала телевідеокамера на гнучкій комп’ютернокерованій довжелезній штанзі, а потім все це із невеликою затримкою демонструвалося на велетенських телеекранах, встановлених обабіч будівлі суду, та й, мабуть, на Хрещатику і на Майдані теж.
Я відкоркував каністри і став поливати з неї чорні автомобілі з крутими президентськими номерами. Все відбувалося, наче у тумані, наче у сповільненому кіно. Автомобілі були теж дуже крутими, одне авто було марки "лінкольн”, інше – "мазератті”. Третє авто - скромний шестисотий мерседес-брабус. Невже такі авта можуть горіти? Навіщо їх взагалі палити? Можна було б зробити якісь фанерні макети і підпалити їх. Хіба не все одно, що горітиме?
Закінчивши поливати автомобілі, я відійшов метрів на десять, хтось простягнув мені пляшку з підпаленим фітілем.
- Кидай давай бігом, цілься у середнє авто, хоч у якесь та поцілиш. Давай, на раз-два-три.
Я розмахнувся і жбурнув цю кляту пляшку у середній автомобіль. У гарнющий, лискучий, чорний мазератті - улюблений автомобіль Юлії Ярошенко. Пляшка перелетіла і дзенькнула об граніт десь далеко позаду мазератті. Тут же у моїх руках опинилася друга палаюча пляшка. Я кинув – вона полетіла взагалі кудись не туди, куди їй слід було б летіти, а просто у натовп. Вибух. Почулися зойки і прокльони, лемент, матюки. У мене ж у голові щось діялось не те, щось шуміло, пульс лупив мабуть з двісті ударів за хвилину.
Мені всунули у руки третю пляшку - давай, синку, кидай, цілься краще!
Я розбігся і кинув. Пляшка влучила точно у вітрове скло "мазератті”, кілька секунд нічого не відбувалося, ну просто нічого, потім пролунав гучний вибух, я озирнувся - мазератті підкинуло вгору метрів на п’ять, розвернуло на прямий кут, після чого мазератті упав на брабус і на лінкольн одночасно. Пролунав ще один вибух, стовп вогню підійнявся вище ялин, зігріваючи мені спину, я біг до рятівного парапету біля крайньої ялинки, а назустріч мені бігли хлопці із ОМОНу та беркуту. Мабуть, щось там десь трапилося.
Я помахав їм рукою, тіпа - чуваки, все нормально!
Але вони чомусь накинулись на мене, як зграя диких бездомних псів на домашнього породистого улюбленця. Миттєво я був повалений на бруківку вниз обличчям, руки заломлено за спину і сковано кайданками. З носа потекла кров, все тіло боліло від ударів, від бруківки тягнуло нестерпним холодом.
Я нічого не розумів.
Чекайте, хлопці, я ж тіпа свій. Я ж тіпа нічого такого. Я ж просто прийшов заробити свої триста гривень. У моєї дівчини сьогодні має бути аборт. Я мушу віддати їй ці кляті триста гривень на аборт.
Тут до мене підскочив якийсь омоновець у шоломі і зацідив кулаком у товстій шкіряній рукавиці просто у перенісся.
Більше я вже нічого не пам’ятав.
(ПРОДОВЖЕННЯ ТУТ)
ЧАСТИНА ДРУГА
ПОЧАТОК ТУТ
|