[ГПКЧ ]
Головна » Статті » ХУДОЖНІ ТВОРИ » Кока Черкаський

Ящірка і революція-3

Хоч стояв  двадцятиградусний  мороз, повітря  було розпеченим до червоного  кольору. Чи то мені  так  здавалося?

Периметер  було  оточено  автобусами  з  ОМОНом, беркутом та  іншими  спецпідрозділами, але  на  них ніхто  не  звертав  уваги.  Також  скраю  стояло  кілька  спецавтобусів  з  телебачення,  з  різних  каналів. Я  навіть  помітив емблеми  Сі-Ен-Ен та Бі-Бі-Сі.   О,  це  говорило  про  те, що  сьогодні  тут  дійсно  відбудеться  щось   екстраординарне. Цікаво-цікаво.

На  сцені  стояло  кілька  промовців з  юлиної  партії  і  щось  гнівно   викрикували,  звинувачуючи,  вочевидь,  злочинну  владу  у  злочинних злочинах. А  мені  потрібно  було  якимось  чином  продертися  крізь  натовп  до  крайньої  ялинки.  Добре,  що  Ерік    здогадався  призначити  місце  зустрічі  біля  ялинки,  бо  ялинка  висока  і  її  добре  видно  серед  натовпу іздаля. Я  став  працювати  ліктями і  проштовхуватися  до  ялинки. Люди  матюкали  мене,  сварили, «маладой  чєлавєк, вам повилазіло – ми   здєсь  стоім»,  «куда  он  лєзєт? Он  что – самий  умний?»,  але  я  не  звертав  уваги  на  ті їхні  дурні вибрики . Вони  тут  стоять, як  лохи,  мерзнуть  за  полтіннік  за  годину,  а  я  за  п’ять  хвилин  зароблю  триста  гривень,  та  й  піду  собі  пити  каву. От  мудаки!

Задзвонив  телефон,  я зразу  зрозумів,  що  то  Ерік  мене  видзвонює, турбуючись,  чи  я  прибуду  вчасно.

- Так,  Яріку,  я  вже  майже  на  місці, - прокричав  я  у  трубку,  перекрикуючи  натовп.

- Макс,  це  ніякий  не  Ярік,  це  я ,  Аліса! Ти  знайшов  для  мене  те,  що я  просила?  Я  заїду  за  ними  через  два  часа!

- Да-да, Лісочко! Через  дві  години  грошики  будуть,  -  запевнив  її я.- Може,  давай зустрінемося  десь  у  центрі? У  "Глобусі”??

- Добре.

Вона  кинула  слухавку.  От  же ж!!  Ні,  щоб  поговорити.

Телефон  знову  задзвонив. То  вже  дійсно  був  Ерік.


- Менсон,  твою мать, ти  де  лазиш?  Тут  тебе  вже  всі  ждуть, твою  мать! Я  ж  тобі  сказав  бути  рівно  о  тринадцятій ноль-ноль!

- Ерік,  я  вже  майже  тут…  Тут  стільки  народу, ледве  протискуюся!

- Менсон,  бля, кожна  мінута  простою  б’є  по  нашому  карману  з  силою  штука  баксів  за  мінуту простоя.

- Бля,  Ерік,  я  вже  тут. Ще  метрів  десять! О! Я вже  бачу  твою  синю шапочку!!

- Менсон,  бля,  придурок,  це  ти  прешся  через  усю цю толпу  у  будьонівці?

- Я.

- Менсон,  якого  хєра?  Чого  будьоновка?  Чого, бля,  відразу не  корона  російської  імперії?

- Я  думав, після  акції  може  піду  попаритися  у  сауну, бо  холодно!

- Менсон,  бля, тобі  тут  холодно  точно  не буде,  я  тобі  гарантую!  Зніми  будьонівку, нах!  Інакше  ніяких  триста  гривень  не  отримаєш!

Я  зняв  будьонівку  і  нарешті  мене  натовп  виплюнув  до  металевих  парапетів,  за  котрими стояв Ярік  і  ще  кілька  незнайомих,  непримітних  мужиків. Ледь  мене  завбачивши,  один  з  них  підбіг  і  пропустив  мене крізь  парапет.

- Заходь, располагайся.

 Я  зайшов  усередину,  тут  було  аж  навіть  якось затишніше, ніж  по  той  бік  парапету. До  мене  відразу  підстрибнув  Ярік.

- Карочє,  Менсон,  зараз  тебе  знімуть  на  телебачення. На  от шпаргалку,  прочитай  два  рази,  і  потім  скажеш  цей  текст  на  камеру.

Я  заглянув у  текст – там  було  приблизно  таке:

"Мы, Крымская  Республиканская Армия, протестуем  против угнетения преступной  властью Юлии Ярошенко  русскоязычного  населения  Крыма, против  притеснения  гражданских  прав  и  свобод,  выступаем  за  немедленное  освобождение политзаключенных – Виктора Федорóвича, Юрия  Хоменко  и Александра  Татаринова,  а  также  за  немедленную  ратификацию Европейской  хартии  за  права  сексуальных меньшинств!  О  серьезности  наших намерений  расскажут  наши  сегодняшние  действия».

Я двічі  прочитав і,  в  принципі,  усе  запам’ятав.

-Ну  що, готовий?-  запитав Ярік.

- Та  готовий. А  що  треба   буде  робити?

- Зачитаєш  на  камеру  оцей  текст – і все.

- І  все?

- Ну,  майже  все.

- А  що  іще?

- Та так,  пустяки. Мєлочі. Ти  спочатку зачитай,  а  потім  я  тобі  розповім. Ставай  отак – на  фоні толпи.

Я  став  на  фоні  толпи. Стріла, на  якій  знаходилася  телекамера, опустилася  прямо  попереду  мене, увімкнувся  сигнальний  світлодіод – запис  розпочався.

Я  почав голосно і  чітко декламувати  завчений  текст:

-  Ми, Кримськая  Республіканськая Армія, протестуєм  проти угнєтєнія прєступною  властью Юлії Ярошенко  русскоязичного  насєлєнія  Крима, протів  прітєснєнія  гражданських  прав  і  свобод,  виступаєм  за  нємєдлєнне  освобождєніє політзаключонних….

Раптом  камера  вимкнулася,  про  що  затріщав  зуммер. До Яріка  підбіг  невисокий  непримітний    мужичок і  вліпив  йому  ляпаса:

-Ты  долбоеб,  ты  кого  нам привел?  Ты же все  испортил, пидар!

Я  вперше  бачив,  щоб  хтось  називав  Яріка  нехорошим  терміном "долбойоб”,  і  щоб  йому  за  це  нічого  не  було.

- А  што такоє? -  ледь  не  розплакався  Ярік.

- У  него  же  хохляцкий  акцент!  Ты  можешь  себе  представить,  чтобы  в  Крыму русские  разговаривали  с  таким  сильно  выраженным  хохляцким  акцентом?

- Ну, бля,  ну откуда  же  я  мог  знать  насчот  акцента? – бубнявів  Ярік.- Ну  извините… Аркадий  Львович,  ну  пожалуйста!

- Мы ежеминутно  теряем  двадцать  штук  баксов!  А  сейчас  спутник  уйдет  в  тень, и все! Пиздой  накрылась  ваша  революция!  Давай,  кого-нибудь  другого  срочно!  С  хорошим  русским  произношением! И чтобы   не  картавил!

Тут  до  Аркадія  Львовича  підскочила  якась  дівчина  чи  жіночка,  у  товстому  пуховику, шапці-вушанці,  замотана  шарфом  аж  по  самий  ніс  і  щось  прошепотіла  йому  на  вухо. Він  секунд  зі  двадцять  втикав,  потім  розсміявся і поплескав  дівчину  по  сідницях.

- Молодец,  Алька!

 Потім  поглянув  на  мене:

- Слышь,  ты…  иди  сюда… На  вот…

Він чирканув  щось   червоною ручкою  у  тій  шпаргалці,  котру   я  перед  тим  вивчав,   і  знову  простягнув  мені  її.

- Читай  давай,  все  сначала.  Или  нет,  сначала  дайте  ему  горячего  чая!

Мені  піднесли  чаю  з термоса, чай  був  на  якихось  травах,  вчувалися  пекучі нотки  імбирю, гвоздики,  кориці, ще  чогось,  коротше  - повний  феншуй. Я  випив,  повернув  чашку  і  поглядом  подякував  Аркадію  Львовичу.

Він  зробив  відмашку  рукою. Загорівся  червоний  світлодіод. Задзичала  телевідеокамера.  У  результаті  мій  текст  став  виглядати  приблизно так:

- Ми, Закарпатская  Республіканськая Армія, протестуєм  проти  угнєтєнія прєступною  властью  Юлії Ярошенко  русинскоязичного  насєлєнія  Карпат і Закарпатья, протів  прітєснєнія  гражданських  прав  і  свобод,  виступаєм  за  нємєдлєнне  освобождєніє політзаключонних  – Віктора Федорóвича, Юрія  Хоменка  і  Алєксандра  Татарінова,  а  також  за  немєдлєнну ратіфікацію Европейскої  хартії  за  права  сексуальних мєньшинств!  О  серьйозності  наших намєрєній  скажуть  наші  сєгодняшніє  дєйствія!

Ніколи  не  гадав,  що  я  так  швидко  зможу  опанувати  русинську  мову.

- Тепер  шо? -  запитав  я  у  Яріка.

- Та…  Основне ти вже  зробив…  тепер  геть  зовсім  дрібниці залишилися. Оно  бачиш - стоїть  каністра  з бензином,  береш  її,  відкриваєш… Ясно?

- Ясно?  І  що  далі?

- Відкриваєш,  збовтуєш.  Ясно?

- Та  ясно.  А  що  далі?

- Виливаєш  бензин  на  себе  і   підпалюєш.  І  все.

- І  все?

- Ну  да.  Я  ж  казав  - холодно  тобі  не  буде.

- Чекай, але  ж я  так  можу  померти!

- Ну  да.  А  ти  ж  як  хотів?  Триста  гривень  на  шару  получити??

- Бля,  Ярік,  я  шо-то  не  пойму:  навіщо  мені  ті  триста  гривень,  якщо  я  помру?

- Ну, Менсон,  дійсно,  навіщо  тоді  тобі  ці  триста  гривень? Віддаси  їх  мені.  Окей?

Нашу  суперечку  перервав  Аркадій  Львович.  Він  захеканий  підбіг  до  нас і  випалив:

- Так,  ребятушки, все  нормально. Видео  отличное. Такой  получился  отличный  хохляцкий  русинский акцент  - ну  просто  песня. Так, теперь  нужно  закончить  с  поджиганием,  и  все!  Через  двадцать  минут  спутник  уходит  в тень! Какие-то  проблемы?

- Аркадий  Львович,  он  не  хочет, отказывается, включил  заднюю и  упирается.

Аркадій  Львович  повернувся  до  мене  з нічого  не  розуміючим  обличчям?

- В  смысле  -  включил  заднюю?

Краєм  ока  я  помітив,  що Ярік  ледь  стримується,  щоб  не  заржати.  Я  зрозумів,  що  тут  щось не  те.

Аркадій  Львович взяв  мене  під  лікоть  і  відвів  убік.

- Слушай, я  тебя  понимаю,  но  здесь  ничего  такого  сложного  нет. Берешь  канистру,  открываешь,  взбалтываешь  и   выливаешь   содержимое  на  вон те  автомобили. Потом берешь бутылку с  фитилем,  поджигаешь  фитиль  и  бросаешь  на  автомобиль. Главное – успеть  отбежать. Ты  же  умеешь  быстро  бегать?

- Умію.

- Ну  так  и  побежишь.

- А  куди бігти?

Аркадія  Львовича аж   пересмикнуло:

- Побежишь  в  сторону  канадской  границы!

 Я  промовчав,  згадуючи, в  якій  стороні  від  Києва  знаходиться  канадська  границя.

 - Ну, давай, сынок, давай. Пора…

- Оце  я  підпалю  оці  машини,  і  все?

- Да.

- І  можу  йти  додому?

- Ну  конечно!

- Гроші  ви  мені  будете  давати,  чи  Ярік?

- Деньги?  За  деньгами  -  к  Ярику, конечно. Ярик  у  нас  по  деньгам  главный.

- Добре.

Я  взяв  каністру – каністра  була холодна  і  важка. У  ній  плюхкотіло  двадцять  літрів  якоїсь  горючої  рідини. Бензину,  чи  ще  чогось. Я   підійшов  з  каністрою  до  автомобілів,  все  навколо  начебто  зупинилося  і  завмерло,  здавалося,  весь оцей  майдан  перед  будівлею  Печерського  суду  дивився  на  мене  і  слідкував  за  моїми  діями.  Власне, так  воно  і  було,  позаяк  усі  мої  дії  знімкувала телевідеокамера на  гнучкій комп’ютернокерованій довжелезній  штанзі,  а  потім  все  це  із  невеликою  затримкою  демонструвалося  на  велетенських  телеекранах,  встановлених  обабіч будівлі  суду,  та  й,  мабуть,  на  Хрещатику  і  на  Майдані  теж.

Я  відкоркував  каністри  і  став  поливати  з  неї  чорні автомобілі  з  крутими  президентськими   номерами. Все відбувалося,  наче  у  тумані,  наче  у сповільненому  кіно. Автомобілі  були теж  дуже  крутими,  одне  авто  було  марки "лінкольн”,  інше – "мазератті”.  Третє  авто -  скромний  шестисотий мерседес-брабус. Невже  такі  авта можуть  горіти?  Навіщо їх  взагалі  палити?  Можна  було  б  зробити  якісь  фанерні  макети  і  підпалити їх. Хіба  не  все одно, що  горітиме?

Закінчивши  поливати  автомобілі,  я  відійшов  метрів на  десять,  хтось  простягнув  мені  пляшку з  підпаленим  фітілем.

- Кидай  давай бігом, цілься у  середнє  авто,  хоч  у  якесь  та  поцілиш. Давай,  на  раз-два-три.

Я  розмахнувся  і  жбурнув  цю   кляту пляшку  у  середній  автомобіль.  У  гарнющий,  лискучий,  чорний  мазератті -  улюблений  автомобіль  Юлії Ярошенко.   Пляшка  перелетіла  і  дзенькнула  об  граніт  десь  далеко  позаду  мазератті. Тут  же  у  моїх руках  опинилася  друга  палаюча пляшка.  Я  кинув – вона  полетіла  взагалі  кудись не  туди, куди  їй  слід  було б  летіти,  а  просто  у  натовп.  Вибух. Почулися  зойки  і  прокльони,  лемент,  матюки.  У  мене  ж у   голові  щось  діялось  не  те, щось  шуміло, пульс  лупив мабуть  з  двісті    ударів  за  хвилину.

Мені  всунули у  руки  третю  пляшку  - давай, синку,  кидай,  цілься  краще!

Я  розбігся  і  кинув.  Пляшка  влучила  точно у вітрове  скло  "мазератті”, кілька  секунд  нічого не  відбувалося,  ну  просто  нічого, потім пролунав  гучний  вибух,  я  озирнувся  - мазератті  підкинуло  вгору  метрів  на  п’ять,  розвернуло на  прямий  кут, після  чого  мазератті  упав  на  брабус  і  на лінкольн  одночасно. Пролунав  ще  один  вибух, стовп  вогню підійнявся  вище ялин,  зігріваючи  мені  спину,  я  біг  до  рятівного парапету  біля  крайньої  ялинки,  а назустріч  мені  бігли  хлопці  із ОМОНу  та  беркуту. Мабуть,  щось там  десь  трапилося.

Я  помахав  їм  рукою, тіпа  - чуваки, все  нормально!


Але  вони  чомусь  накинулись  на  мене,  як зграя  диких бездомних псів  на домашнього   породистого улюбленця. Миттєво я  був  повалений  на  бруківку  вниз  обличчям,  руки  заломлено  за  спину  і  сковано  кайданками. З носа  потекла  кров, все  тіло боліло  від  ударів,  від бруківки  тягнуло  нестерпним  холодом.

Я  нічого  не  розумів.

Чекайте,  хлопці,  я ж тіпа  свій.  Я  ж  тіпа нічого  такого.  Я  ж просто  прийшов  заробити  свої  триста   гривень. У  моєї дівчини   сьогодні  має  бути  аборт.  Я  мушу  віддати  їй  ці  кляті  триста  гривень на  аборт.

Тут  до  мене  підскочив  якийсь омоновець  у  шоломі  і  зацідив  кулаком  у  товстій  шкіряній  рукавиці  просто  у  перенісся.

Більше  я  вже нічого не  пам’ятав.

 

(ПРОДОВЖЕННЯ ТУТ)

 

ЧАСТИНА ДРУГА
ПОЧАТОК  ТУТ

 

Категорія: Кока Черкаський | Додав: koka (30-05-12)
Переглядів: 602 | Теги: Кока, менсон, Юля, віктор федорович, ящірка, ярік, революція, аліса | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]